Тунгус.

Ледве переправившись через Єнісей, росіяни зустрілися з одним з найпоширеніших племен гірської тайги і лісотундри - з тунгусами. Їм належала особлива і важлива роль історії Сибіру та сусідніх із нею країн Азії. Вони створили свою власну оригінальну культуру.

Тунгуси, як називали XVII в. предків сучасних евенків, евенів і негідальців, є основним ядром усіх народів, що об'єднуються в тунгусо-маньчжурську лінгвістичну групу.

Назва «тунгус» відома російською з XVI ст., а самоназва «орочена» в Приамур'ї75 («орочів» - на Охотському узбережжі і «евен» - в Пріангар'ї76) відома з XVII ст. На момент початкового зіткнення з російськими тунгуси освоїли майже всю сибірську гірську тайгу від Єнісея до Охотського моря, частина лісотундри та тундри на захід від Олени.

Про глибокої давнини розселення тунгусів по єнісейській тайзі свідчить тунгуське походження назви Єнісей, яке існувало ще до XVII в.77 Запозичивши цю назву, самоєди (ненці) тільки додали до нього позначення «ям» - «велика річка» (Ензя-ям).

Крім того, три чверті назв річок у басейнах Підкам'яної та Нижньої Тунгусок, які евенкійською називаються Катангами, також мають тунгуське походження.

Річка Сим у XVII ст. записана евенкійською назвою Чіромбу. Назва Турухан також евенкійська. Групи тунгусомовних племен мешкали у Нижньому та Середньому Приамур'ї, де вони змішувалися з місцевими аборигенами. Чудово, що у XVII - XVIII ст. у ряду тунгусомовних груп збереглися пережитки древнього дооленеводческого укладу їхніх предків, піших мисливців і рибалок тайги, які не мали оленів.

Полювання проводилося переважно самотужки. Групою в дві-три людини полювали на великого звіра, коли треба було гнати його на стрільця, а також на переходах через річки дрібних парнокопитних, коли ті переходили на нові місця. Основне полювання було на м'ясного звіра, хутрового били попутно.

Перше полювання годувало, тому й ставлення до нього було особливе. Розповіді про щасливих мисливців, які хапали на бігу звіра за ногу або, заколовши ведмедя, перекидали його через голову і кололи іншого, поширювалися далеко по тайзі. Про такого мисливця оповіді кажуть, що він «чотириногому звірові не дасть повз пробігти, крилатому птаху не дасть над ним пролетіти».

М'ясний звір потрібен був для існування, а хутровий - для обміну та отримання відсутніх у них предметів, без яких можна було й обійтися, а також для сплати данини бурятам (Пріангар'є), монголам (Забайкалля) та якутам (Ліна). М'ясо, як і надлишки риби, в'яли на сонці і сушили над вогнем, щоб потім перетворити їх на борошно.

На полюванні тунгуси користувалися луками, рогатиною та встановлювали самостріли та петлі. За звіром ганялися чи били його на водопійних стежках із засідки на деревах та в човнах. Для вистеження звіра маскувались, накидаючи на себе шкуру з голови оленя, а іноді цілу. Будь-які дерев'яні пастки, пов'язані з напівсидячим способом життя, були для них не характерні (пащі запозичували групи озерних евенків, які вели сидячий образжиття).

Бродячі мисливці добували рибу за допомогою цибулі та остроги. Взимку люди похилого віку кололи рибу через лунки, а влітку рибалки займалися промінням з човна. На невеликих річках влаштовували запори та встановлювали в них корита та «морди». У рибалці брало участь багато чоловіків.

Піші тунгуси, що потрапили в озерні райони (Забайкалля, Байкал, озера на захід від верхів'я Вілюя), на великі річки (Єнісей, Ангара, Олена, Олекма, Амур) і на річки охотського узбережжя, багаті на рибу, осідали і починали займатися рибальством, не залишаючи полювання. Але ці тунгуси становили лише невелику частину, та його спосіб життя було характерним всім.

У гірській тайзі рибальство мало таке ж значення, як і збирання: рибою ласували, як і ягодами, у певні сезони. Тому ні в оповідях, ні в переказах, ні в народному календарі рибальство та оленярство не отримали свого відображення.

Домашні заняття всіх тунгусів ділилися на чоловічі та жіночі.

До чоловічих належали виготовлення виробів з дерева, кістки та металу, а також виготовлення човна-берестянки (бересту шили жінки), човна-довбання та нарт.

Жінки виробляли шкури, шили, одяг, взуття, покришки для чума, предмети домашнього побуту. Вони обробляли бересту та шили з неї посуд, а також «тиски» - берестяні полотнища для чумів та для човнів-берестянок. Чоловіки вміли прикрашати візерунками дерев'яні, кістяні та металеві речі, жінки – ровдугу, бересту та хутра. На жінках лежали обов'язки догляду дітей та приготування їжі.

Мисливці жили в конусоподібних житлах, кістяк яких був покритий корою модрини та полотнищами, зшитими з берести ровдуги (чум-дю). За переказами, у східних евенків більш древнім житлом, характерним для побуту дружини, був чум-чорама, в якому димовий отвір взимку служив і входом.

Як свідчать пізніші перекази, традиція виходу через димовий отвір збереглася лише під час військових зіткнень, коли герой вискакує через нього з чума. У місцях, де тунгуси жили поблизу скотарів та конярів, з якими вони були частіше у ворожих відносинах, поряд з конусоподібним житлом ставили пальове житло. У ньому містилися члени сім'ї за відсутності мисливця. Вони втягували вгору колоду, захищаючи себе від нападу ворогів, які часто викрадали дружин і дітей мисливців.

Бродячий спосіб життя та полювання вплинули на характер і багато сторін життя тунгусів. Вони зумовили любов до нових місць і легкість пересування та розселення, розвинули спостережливість, вміння орієнтуватися в чужій місцевості, витривалість, сміливість і силу, без яких не можна було пересуватися у гірській місцевості.

З полюванням пов'язана звичка нічого не накопичувати, тому тунгуси не мали війн із загарбницькою метою. У сказаннях підкреслюється, що дружині не потрібно брати одягу, коли він прямує до місць чоловіка, - він легко здобуде звіра для одягу. Після перемоги над ворогом переможці не брали жодного майна. Це відзначається арабськими джерелами X (Гардизі) і XII ст. (Марвазі) у мисливців з правих приток Ангари, де проходила дорога із землі киргизької до куриканського.

Тунгус.

Бродячий спосіб життя відбився і на костюмі, який повинен був бути легким, не стискаючим рухів і швидко просихаючим. Тому він був складовим (кафтан з нагрудником, що покриває груди, штани з ноговицями та унти). Будь-яку частину його можна було окремо просушити біля багаття. Їжею було те, що видобував мисливець (м'ясо птахів та диких звірів). Для громадської організаціїбули характерні парні об'єднання частин пологів та великих сімей, які дожили у алданських та середньоамурських евенків до XX ст.

У парних об'єднаннях сімей панували родові традиції та родові інститути. Першим законом була екзогамія, тому, за переказами, під час зустрічі двох осіб спочатку запитували про місце народження, про ім'я, про походження та ім'я батька.

Шлюб був обмінним, також одружилися з жінками, виданими як віру після перемоги над противниками. Були випадки, коли одружилися з жінками супротивника, взятими після зіткнення.

Всі мисливці східної тайги мали міцну заборону на шлюби їхніх жінок із західними ворогами, кінними металургами. «Коли це було, щоб мешканець тайги видав жінку за ворога Чулуро Селергуна», - йдеться у сказаннях.

Розселення по тайзі окремими сім'ями змушувало молодих людей пускатися в далекі подорожі, щоб знайти собі співтрапезника, друга з чужого роду або іншого племені.

Наприклад, за оповідями, мисливці з Верхнього Приамур'я знаходили собі дружин на сході у різних племен: у сивірів і киданів, а також в інших аборигенів, що жили біля моря.

Другим законом була взаємодопомога як між членами одного роду, так і між сім'ями, які перебувають у відносинах якості. Людина, яка взяла собі дружину, брала на себе обов'язок захищати брата і батька дружини, якщо на них нападе ворог.

У кожному парному об'єднанні, за переказами, виділявся найсильніший, сміливіший мисливець - гатакта, який міг своєю здобиччю прогодувати всю групу. Якщо він задовольняв усім вимогам (був розумний, винахідливий, мав життєвий досвід), то під час зіткнення він ставав військовим вождем (сонінгом, інічоном, куривоном).

Крім того, у кожному об'єднанні був один чи два шамани. Призначення шамана - лікувати хворих, дізнаватися, хто «вбив» людину, коли та померла природною смертю (природна смерть уявлялася завжди як насильницька: померлу людину нібито вбив член іншого роду). Шаман вказував на вбивцю, і загін чоловіків ішов мстити: потрібно було вбити тільки одну людину, члена роду, вказаного шаманом. Вбивати людей міг і шаман, він з'їдав душі ворогів. І такий випадок також призводив до воєнного зіткнення.

У сказаннях йдеться також про релігійні уявлення тунгусів. Згадуються духи – господарі місць та будинки. Є уявлення про слово, як про щось живе, що має духу - мухун (мухулкен турен), який може зробити все, що забажає той, хто промовив слово.

Коваль, він же виробник цибулі, жив один на рівних відстанях від сімей роду, «посередині» об'єднання. Він виготовляв луки, стріли, мечі, броню та металеві прикраси на замовлення. Під час його роботи замовник видобував йому харчування. Підлітки і люди похилого віку виконували роль сторожів, які, сидячи на деревах або на скелі, стежили за підходом ворога, коли могли очікувати, що він прийде.

Війни між такими об'єднаннями були частими, тому перекази про зіткнення збереглися майже у всіх груп евенків у велику кількість. Причин цього було чимало. Найбільш частими причинамибули невидача просватаної дівчини, відмова у сватанні або вбивство свата; Дуже рідкісними причинами були сварка, образа та псування шаманського костюма.

Про битви заради захоплення майна згадують лише найпізніші перекази, що виникли у XIX ст.

Найбільш давньою формою боротьби був двобій двох сонінгів. Після цього йшов бій між загонами лучників та мечників. За двобою сонінгів, за переказами симвенських евенків, спостерігали всі воїни. Іноді вони допомагали своєму сонінгу; наприклад, в одному із переказів говориться: «Поставили мечі сонінгів Нари та Шинтавуля. Меч Нари встромили в землю міцніше. Сонінги з певної відстані побігли до мечів. Поки Нара висмикував із землі меч, Шинтавуль вихопив меч, рубанув його по руці».

Часті сутички призвели до вироблення цілого ряду правил: жінок, дітей та старих людей не вбивали, бій могли вести тільки чоловіки, що випадково потрапили під стрілу старі й жінки викликали досаду.

Переможці мали взяти на своє піклування жінок і дітей, якщо всіх чоловіків противників перебито.

Ідучи, вони залишали на своєму шляху мітки на деревах, щоб месник у майбутньому міг знайти їх.

Сонінги, постарівши, намагалися знайти способи, щоб бути вбитими своїми супротивниками. Деякі навіть передавали ворогам свої стріли, інші пропонували з'їсти серце, щоб сила і спритність перейшла ними. «Мене вбийте, серце моє з'їжте. З'ївши моє серце, станете сильними, подібно до мене, і ніхто вас не вб'є», - каже сонінг Шинтавуль.

Перед тим як розпочати поєдинок чи зіткнення, необхідно було попередити супротивника, потім роздратувати його образливими словами чи жестами, щоб викликати злість.

Перед початком битви загонів пускали спеціальну стрілу, що оголошує війну, і вигукували слова, значення яких давно вже забуто (Хімілгек! Хавун!). [див., наприклад, казку "Бої у Чадобця"]

Деякі зі східних тунгусів, за переказами, перед поєдинком змінювалися стрілами та домовлялися про відстань для стрілянини одна в одну. Ухилялися від стріли по-різному. Західні тунгуси відскакували від стріли, східні - ловили її серединкою лука. Була характерною така заява воїнів перед поєдинком: «Якщо я мушу тебе вбити, то вб'ю без жалю. Якщо я маю бути вбитим, то помру, не просячи пощади».

Ця традиція відносилася і до бою між загонами, коли вони перед боєм пропонували битися доти, доки всіх не переб'ють. За переказами західних тунгусів, заборонялося вбивати пораненого супротивника, не заплющивши його відкриті очі. На лежачого треба було щось накинути і тоді вже вбивати.

Під час зіткнення загонів призначалося місце бою річці. Один загін містився на високому березі, інший – на низькому. Загони перед боєм розводили багаття. У переказах, що відобразили пізніші зіткнення, йдеться, що загони перед боєм влаштовували захист у вигляді огорожі з нарт, покритих хутровими килимами, а для зручності бою стовбури всіх дерев на майданчику, де йшов бій, очищалися від кори (це спостерігалося у нащадків ангарських тунгусів) ). Майданчик обкопували валом (баргузинські та баунтівські тунгуси) або оточували огорожею (амгунсько-мисливські). У середині площі, захищеної огорожею, залишалися сім'ї.

І, нарешті, згідно з переказами, коли напад здійснювався на стійбищі одного господарства, то, побачивши ворога, що наближається, чоловік з берестою в руці стрибав у річку і відпускав там бересту, а сам під водою випливав у протилежний бік і вичікував, сидячи в кущах. Взимку чоловік із родиною відкочував, прорубуючи на своєму шляху лід і маскуючи ополонки. Противник, переслідуючи втікача, потрапляв у ополонку. Іноді, йдучи від супротивника, вішали на пень каптан і шапку, і самі повертали в інший бік.

Жінки, відведені переможцями, знаючи, що чоловіки, що залишилися, прийдуть їм на виручку, вночі перерізали тятиви луків у ворогів, дірявили їх човни, «втікали під снігом», ховалися в дуплах, у порожнечах кам'яних осипів, на сучках дерев. Вони вішали на деревах сухе взуття та їжу для чоловіків, які прийдуть їм на допомогу. Багато з наведеного тут перегукується з випадками, записаними у російських писемних джерелах XVII в.

Перекази розповідають і про приамурських сусідів піших тунгусів – сивірів та киданів, за мовою близьких тунгусів. Вони жили в дерев'яних айгурських будинках з кількома покоями, але поряд із будинком мали чорамовий чум (з виходом через димовий отвір) та пальову оселю для жінок.

Вони теж були мисливцями гірської тайги, але мали коней, а деякі з них утримували для м'яса та оленів, які лише влітку жили недалеко від стійбищ, рятуючись від гнусу у димокурів. Оленів доїли. Деякі мисливці сивир мали і верхових оленів, яких евенки зазвичай вбивали, приймаючи за диких.

Між евенками, сивирами та киданями існували контакти, тоді як шлюби із західними кінними племенами, які вживали метал, заборонялися всім мисливців. Мисливець, одружившись з дівчиною киданів чи сивірів, проводив у її сім'ї років зо два, потім вирушав із дружиною у свої місця. Дружина завжди вела до чоловіка караван оленів. Таким чином піший мисливець ставав оленевим. У себе він часто ставив два чуми: для себе - конусоподібний і для дружини - чорамовий (за конструкцією ярангова).

Перекази, що збереглися у нащадків стародавніх ангарсько-прибайкальських тунгусів, розповідають про напади на них племені корендо (можливо, курикан), який жив біля Байкалу і евенків, що відводив у полон. Роблячи полонених дружинами, вони залишали їх жити на шляху від корендо до тунгусів. Слід тунгуської назвицього народу залишився в назві одного з верхніх приток ангарської ІІ – Корендо.

Наступною групою, з якою мали взаємини ангарські тунгуси, були єнісейці: кети, асани, коти (у переказах дяндрі, няндрі, нгамендрі; дяндрі по-кетськи «люди»).

Жили вони поряд із тунгусами. Про це свідчить і топоніміка. А на півночі знаходилися низькорослі чурі, які знімали шкуру з оленя панчохою, були мисливцями і рибалками, тримали багато собак і їли собаче м'ясо. Від зв'язків з ними у нащадків ангарських тунгусів залишилося в мові багато слів і граматичних елементів. культу ворона, деякі деталі предметів у матеріальній культурі, ряд загальних сюжетів у фольклорі та загальна топоніміка.

Бродячий спосіб життя мисливців-тунгусів ще на пішій стадії привів їх до розселення вниз по Ангарі-Єнісею та по Олені з Пріангар'я-Прибайкалля. Розселення це відбувалося до появи суфікса «ки» у самоназві «евенки» (термін «евен» у нащадків ангарських тунгусів зберігся ще XIX в., а й у сімських був у пам'яті 1930 р.).

Ідучи північ, вони забрали з собою найменування «ламути» чи «ламкан ~ намкан», буквально «прибайкалець», пізніше — «приморець». А назва самого Байкалу – Ламу було перенесено на Льодовитий океан та Охотське море. У пониззі Олени і Охотське узбережжя було віднесено найменування пологів: «Шалган» - «піший», «Шаман» (в якутській огласовке «Самай»), «Баякшин» (на Індигірці і Охоті XVII в.).81

Виняткове значення в житті тунгусів мало виникнення оленів, що викликало поширення оленярів по тайзі.

Верхньоамурські тунгуси, що освоювали територію Оро (вище Албазина), здавна називалися «орочені» (тобто жителі Оро). Згідно з легендами, частина їх приручила дикого оленя і навчила його стояти біля багаття, рятуючись від тайгового гнусу. Таким чином, як розповідають оповіді, олені стали напівдомашніми. Влітку вони жили біля людини, а на зиму йшли в глиб лісів.

Ці сказання поширені серед евенків і евенів з роду Еджен, на схід від лінії Алдан–Учур–Селемджа. Однак дані мови показують, що верхова їзда тунгусів виникла під впливом скотарських монгольських племен.

Так, «сідло» в евенкійській мові – емегін, в евенській – емгун, у монгольській – емегел, емель. "Обшивка сідла", "сідло, зашите в мішки", "мішки" в евенкійській мові - комдан, хомдан, ком, в монгольській мові хом - "потник під сідлом верблюда". «Килимок під необшите сідло» в евенкійській мові – теніне, у монгольській мові тен – «потник». «Мітка» у евенків – хім ~ їм, у монгольській мові – ім. «Холостити» в обох мовах - акту.

Оленярі могли кочувати тільки в гірській частині Приамур'я, тому що географічні умови долини Амура непридатні для оленів. Олені, витоптуючи мохові пасовища, переходили далі відрогами Хінгана, Яблонового і Станового хребтів на нові пасовища, за ними мали йти і їхні господарі.

Таким чином, розташування гірських ланцюгів визначило напрямок розселення оленових груп тунгусів – орочений. Оленярі вступали у взаємні шлюби з пішими мисливцями - евенками та евенами (ламкан-намканами) і передавали їм оленів. Це також відображено у оповідях евенів.

Одні з орочен вийшли на Сахалін і, зберігши оленів, увійшли до складу ороків.

Інші, вийшовши на Амур через Амгунь і втративши оленів, перейшли на Анюй і далі Тумнін. Тут вони увійшли до складу орочей.

Поширюючись по відрогах Верхоянського хребта, оленярі дійшли до Олени і в тундрі перейшли її.

Якути у XIII ст. зіткнулися на Олені вже з оленевими тунгусами. Якщо олені групи розселилися по басейну Середньої Олени задовго до приходу росіян до Сибіру, ​​то Оленек і басейни всіх трьох Тунгусок оленярі проникли незадовго до приходу росіян. Тут, як і півночі, оленячі тунгуси були спочатку ворогами (булешел) корінних.

Поширення оленевих тунгусів на захід від Оленека і Вілюя позначилося на переказах: серед цих евенків на початку нашого століття ще були в пам'яті два періоди - час чангітів-людожерів і час воєн, коли з'явилися олені. Прихід оленярів вніс до етнографічного комплексу та мови корінних евенків чимало рис, характерних для тунгусів Середнього Приамур'я.

Якщо піші мисливці пересувалися пішки навіть у тих випадках, коли в них були олені, на яких перевозили тільки домашній скарб (дітей у колисках переносили матері), то оленята пересувалися на оленях верхи або на нарті.

Таку нарту у якутських торговців бачив І. Ідеї XVII в. Малюнок цієї нарти та посадка на ній ті самі, що в евенків Південної Якутії в наш час. Оскільки ця їздова нарта у них низька і коротка, на двох і трьох парах дугоподібних копил, можна думати, що вона була запозичена тунгусами від собаківників аборигенів і пристосована для оленів.

У Забайкаллі, де тунгуси стикалися з монголами і бурятами, в мовах яких суфікс «чен» утворює ім'я діяча, з'явилася назва «мурчен» («коняр»), поряд із цим назва «орочний» набула тут значення «оленярів». Під впливом степових скотарів-монголів групи тунгусів обмальовані, мабуть, і перейшли від пішого способу життя до скотарства. Це випливає із лексики, що відноситься до нього.

У монголів тунгуси познайомилися з тканинами, які спочатку вживалися тільки для орнаментування рівдужного одягу, з гарячим перековуванням металу і з таким інструментом, як ковальські хутра. Ставши скотарями, забайкальські тунгуси почали полювати на конях і втратили «понягу» - дочку, що спинила, і лижі.

Від південних сусідів обмальовані запозичили шкіряний чохол, який натягували на каркас під час переправи через річки, та переправлялися у шкіряному човні. По степах вони робили постійні перекочування з літників на зимники. Під впливом сусідів - монголів і бурятів ці тунгуси в степах Приамур'я стали займатися облавним полюванням на кіз, коли виїжджало від 50 до 200 чол. Вони оточували табуни кіз та били їх стрілами. До м'ясної їжі скотарі додавали рибну та рослинну. З висушених бульб сарани робили муку. Як і монголи, вони готували з кобилого квашеного молока вино - араку. З коров'ячого молока робили сир та сири.

Скотарство стало поштовхом для розселення тунгусів на південь степовими місцями. Продовжуючи зберігати свої первісні самоназви – «евенки» та «орочені», вони отримали нові назви – «онгкори», «солони», «хамнігани».

Рух тунгуських племен із Забайкалля на схід призвів до великих змін у населенні низов'їв Амура, які, ймовірно, почалися ще до організації держави чжурчженів. До складу аборигенних племен тут поступово вливали представники різних родів тунгусів-евенків (Еджен, Самар, Кілен).

Прибульці втратили оленів, засвоїли від аборигенів Нижнього Амуру осілий спосіб життя та багато елементів їх культури, але зберегли основу мови, деякі елементи релігії та основні предмети загальнотунгуської культури - конусоподібний чум на промислі, лижі, човен-берестянку, взуття, деякі елементи кафтану , що вцілів як ритуальний одяг, і колиска.

Таким чином, до моменту початкового зіткнення з російськими тунгуси, розсіяні на величезних просторах Сибіру, ​​зберігаючи тією чи іншою мірою вихідну спільність мови та культури, ділилися на ряд груп, що відрізнялися особливостями господарства та побуту. Що ж до їх соціального ладу, всі тунгуси не виходили межі патріархально-родових відносин.

Примітки

75 Du Hа1de. Description geographique, historique, chronologique, politique et physique de l'Empire de la chine et dela Tartaru chinoise. Paris, 1735, t. IV, pp. 64-68.

76 Колоніальна політика Московської держави у Якутії XVII в. Л., 1936, стор 95.

77 Г.Ф. Міллер. Історія Сибіру, ​​т. I. М.-Л., 1937, стор 184; т. І, 1941, стор 39.

78 Сб. «Матеріали з евенкійського (тунгуського) фольклору», Л., 1936, стор 41-44;

А. П. Окладніков. Східний Сибір у IX-XII століттях. "Нариси історії СРСР", М-Л., 1958, стор 461-479;

Марвазі. China on the Turks and India. Translation von Minorsky. London, 1942;

В.В. Бартольд, Киргизи. Фрунзе, 1927р.

79 S. Shirokogoroff. Social organization of the northern Tungus. Шанхай, 1929.

80 Історичний фольклор евенків. Л., 1966; Зб. «Матеріали з евенкійського (тунгуського) фольклору», Л., 1936.

81 Г.М. Васильович. 1) Нариси діалектів евенкійської мови. Л., 1948;

2) Етнографічні спостереження та лінгвістичні записи А.Л. Чекановського. Зб. «А.Л. Чекановський», Іркутськ, 1962;

3) Етнонім саман → найу народів Сибіру. "Радянська етнографія", № 3, 1965.

82 Г.М. Васильович. 1) Самоназва орочний, її походження та поширення. "Известия Сибірського відділення АН СРСР", серія суспільних наук, № 3, 1963;

2) Типи оленів у тунгусів у зв'язку з проблемою розселення їх по тайзі. Доповідь на VII Міжнародному конгресі антропологічних та етнографічних наук, М., 1964.

Історія Сибіру з найдавніших часів до наших днів у п'яти томах.
Том перший. Стародавній Сибір."Наука", ленінградське відділення. Ленінград, 1968.
Глава восьма (п. 6). Народи Сибіру перед приєднанням до Російської держави, стор.395-402

Тут електронна версія тексту передруковується із сайту

tvsh2004.narod.ru/history/tungusy0.html

в 1659 році « Всесвітня історіяДіонісія Петавіуса, який описував багату і розвинену тартарську державу Катай (Cathai), яка здавна називалася Скіфією, яка не включає Гімалаї. Як і Н. Сансон, він згадує про держави, що входять до Катай: Тангут (Tangut), Тендук (Tenduc), Камул (Camul), Таїнфур (Tainfur) та Тибет (Thebet). На жаль, ці назви, окрім останньої, сьогодні нам нічого не кажуть.

Такі поспішні заяви, коли не скористалися навіть пошуком, псують враження від статей.
Так, у школі про Тангут нічого не говорили; але можна було б згадати, наприклад, фільм "Таємниця Чингісхана", В якому досить велике місце відведено Тангуту. Царство, в якому Темучин перебував у рабстві, і яке пообіцяв знищити. Запам'ятовується епізод.
Є і карти Тангута, і історія Тангутської держави, зруйнованої Чингісханом, вірніше, його спадкоємцями, які довели його справу до кінця.

Інша річ, що цієї інформації дуже небагато, і вона досить скупа. Набагато більше її у китайських джерелах, які називають Тангутська держава "Західна (Велика) Ся", або Xi-Xia.


Враховуючи те, що Тангут займав ключове становище, і грав важливу роль у розвитку культури та цивілізації, послуживши відправною точкою для багато чого в майбутньому, дефіцит інформації про нього досить дивний. Це більше схоже на підчищення слідів. І там є що ховати) Варто лише згадати, що саме Тангут і був легендарним царством Пресвітера Іоанна! З якого той надсилав листи європейським монархам, схвалюючи чи не схвалюючи кандидатів на позицію короля.
Після знищення тангутської державності народ розійшовся і був включений до складу як Могольської імперії Чингісхана, в тому числі, очолюючи війська в завойовницьких походах до Китаю. Також у складі уйгур тангути взяли участь у формуванні гірських народів Кавказу та Туреччини! Сама легенда про виникнення тюрків говорить про народженого (вирощеного) вовчицею хлопчика, після знищення його народу Чингісханом. Хоча вже в ті часи уйгури ходили під вовчими стягами)

Оригінал взято у i_mar_a у Уривки з книги Ніколааса Вітсена «Північна та Східна Тартарія» про Тангут

Якщо на південь від Великої стіни, що відокремлює Сіну від Тартарії* Кірхерус, прямують із синського міста Сінінга до королівства Тангут, або Барантола, то треба перейти пустелю Калмак, або Само і Лоп, з караваном.

Гробниці Тангуту
Тартарська держава Тангут, згідно з Мартіні, простягається від пустелі Лоп, за Синською стіною, до Стародавньої Тартарії, яку синці звуть Самаханією* інакше Самарканд. Про цих тартар синці кажуть, що вони ввічливіші за східні тартари. Цей народ вже з давніх часів спілкувався з синцями. У їхню країну теж перенесли синські поселення, від яких вони сприйняли добрі вдачі. Вони часто змінювали свою назву. Протягом 70 років вони володіли Сіною, і з них походять дев'ять синсько-тартарських імператорів.
Егрігая за часів Марко Поло була частиною тангутської держави. Його головним містом була Каласія, чиї мешканці були язичниками та несторіанськими християнами.
Короля, який нещодавно правив світським життям Тангутської країни, звуть Діва; духовний настоятель тримається у таємниці, у якомусь місці чи палаці. Він керує всіма духовними особами та церковною службою*. Див Кірхеруса. Всі навколишні тартари відвідують його під час паломництва та вшановують як Бога на землі. Його називають Жрець жерців та Вічний батько, бо його вважають безсмертним. Найпівнічніші народи - найбільш ревні прихильники цієї віри. Замок, де він живе, називають Бітела, або Бутала; він побудований на високій горі, на зразок будинків у Європі. У ньому чотири поверхи.
Шкода, що в цих східнотартарських краях християнство зовсім занепало, бо документи Хаїтона, вірменського князя, повідомляють, як він у 1252 р. був посланий своїм братом, королем Вірменії, до тартарського хана, за допомогою проти турків чи сарацинів та багдадських халіфів, де він бачив, що в Тартарії сповідували справжню християнську віру, тож і сам хан її прийняв і був хрещений. Існує лист, який нібито брат великого тартарського хана Еркалтая, або Хаолона, написав королю Франції Людовіку, який називається святим. Християн там називали Терса. В одній малабарській стародавній церковній книзі апостола Хоми, написаній халдейською мовою, ми читаємо, що святий Хома поширив християнство в Сині.
Кажуть, що вищезгаданий хан сам брав участь у хрестовому поході на допомогу вірменському королеві. Католицькі священики повідомляють, що на консиліумі в Ліоні навіть знаходилися тартарські посланці і ніби в 1300 р. багато францисканців було послано до Нанкін, Пекін і далі, до Сіни та Тартарії, Тангута та Тебету.
………………
Лам дуже шанують не лише люди королівства Тангут і Тебет, а й більшість інших тартар. Тільки східні тартари (які тепер є господарями Сини) їх кілька років тому не мали, хоча тепер їх більше шанують і поважають, ніж усіх інших. Спочатку з погляду політики, а потім за звичкою.
Лами в Тангуті одягаються в полотно або тканину з вовни, пофарбовану в червоний або жовтий колірі жовті або червоні шапки. Їх у деяких місцях можна розрізнити по головним уборам, що стосується їхнього чину. В інших місцях вони одягнені інакше. І хоча їхній головний жрець, якого називають жрець жерців і шанують як ідола (як вище було сказано), живе біля Тангута, все ж язичницька віра має своїх головних жерців і в інших місцях, навіть у середині Мугалії та у калмаків. Їм надають надприродну шану, хоча тангутського [ламу] вважають першим і найсвятішим, а інші залежать від нього.
…………..
У державі Тангут є 2 королі. Один спостерігає за державними справами і його звуть Діва, інший звільнений від будь-яких зовнішніх справ, і не тільки жителі, а й усі піддані короля Тартарії поклоняються йому як живому та істинному Богові, і добровільно вирушають до нього в паломництво, і приносять великі подарунки. Він сидить бездіяльно у темній кімнаті свого палацу, на піднесеному місці, на подушці, під якою лежать цінні килими.
Кімната прикрашена золотом та сріблом, і там світить безліч ламп. Іноземці падають перед ним ниць (голова на землі) і з неймовірною повагою цілують його ноги.
Вони називають його Великим і Високим Ламою, або жерцем, і ламою лам, що означає жрець жерців, тому що від нього, як від джерела, виходить вся суть віри, або ідолопоклонства, чому вони його називають небесним та вічним батьком.
……………..
У тартарській державі Тангут існує і зараз, як і в давнину серед єгиптян, греків і римлян, звичай обожнювати своїх королів, як про це свідчить єзуїт Іоан Грубер, який проїжджав через Тангут, і король на ім'я Діва, який його люб'язно прийняв, велів йому змалювати зображення хана, раніше короля Тангута. Цей був батьком 14 синів, і через його видатну доброту і справедливість населення схилялося перед ним*. І постать хана, і самого Діви, зображені до плечей, стоять там на чотирикутних вівтарях. У хана жовто-каштанова борода з сивиною, опуклі очі і строката плоска шапка на голові, але Діва з моложавим обличчям, без бороди, волосся на голові зголені наголо. Над цими зображеннями висять три лампи, що горять.
………………
У шлюбних справах тангутські тартари дотримуються ті ж звичаї, які спостерігаються в більшості місць у Європі, зважаючи на спроможність родичів і знатність пологів. Але китайці, навпаки, обирають дружину через її красу, незважаючи на її рід.
Мірхонд, відомий перський письменник, повідомляє, що королі Лахора розташовані по сусідству від Тангута і походять від Мірумсхи, другого сина Тамерлана, згідно з повідомленням посла Гарсіаса де Сільва Фігуроа, і що Мірумша вбитий у війні з туркменами і залишив сина Алі Хана, який, до, до злиднів, тому що його землі в Медені і Хірканії були відібрані, пішов війною на Індію, і маючи багатьох послідовників, зумів викликати там хвилювання [смуту], напав на державу Делі (головне місто, розташоване між Агрою і Лахором) і не тільки підкорив його, але потім і підпорядкував собі навколишні держави та області.

Вікіпедія про Тангут:
Сі Ся (кит. 西夏, піньінь: Xī Xià), Західне Ся, Да Ся (кит. 1038-1227 роках на північний захід від китайського царства Сун і, пізніше, чжурчженьського Цзінь на території сучасних китайських провінцій Шеньсі та Ганьсу. Контролювало східний відрізок Великого шовкового шляху.

Зеленим кольором нанесена на карту Велика Китайська стіна, яка нібито розділяла територію Тартарії та Китаю (Сини). У той же час, як з'ясовується тартарська держава Тангут, яка знаходилася, ймовірно, на території сучасних китайських провінцій Шеньсі і Ганьсу (виділено на карті червоним кольором) знаходилася вже частково за Китайською стіною.
Там же знаходяться китайські піраміди, про які самі китайці вважають за краще мовчати:

Піраміди ретельно ховаються - їхні грані густо посаджені видами дерев, що швидко ростуть, які ховають будівлі від цікавих очей. Це маскування дозволило китайцям тривалий час зберігати в їхній таємниці, стверджуючи, що це просто пагорби та гори. На деяких із давніх споруд місцеві жителі проводили вирощування рисових культур, решта густо обростала лісом.
Нещодавно Китай оголосив область, де розташована Біла Піраміда, закритою зоною, недоступною для іноземних туристів і дослідників. Уряд цієї країни побудував на території біля піднесених базу для запуску ракет та супутників у космос. Археологів та вчених з інших країн також не допускають до пірамід, вважаючи, що ці побудови досліджуватимуть лише китайські археологи наступного покоління.
Таємниця китайських пірамід надійно охороняється державою, не даючи жодного шансу дослідникам. Що намагаються приховати китайці, чого вони бояться? Деякі вчені вважають, що влада Китаю не хоче вивчати піраміди, оскільки дуже побоюються знайти там стародавні рукописи, які повністю змінять наше уявлення про створення Землі.

Чомусь Вікіпедія відносить існування цієї держави до 11-13 століть. У той час як Вітсен пише про нього як цілком існуючий для його часу - середина 17 століття.

І, до речі, Вікіпедія сором'язливо повідомляє, що чомусь Тангут, незважаючи на його руйнування в 1227 році, і через 450 років малювався на європейських картах! Добре б малювався, його ж і мандрівники відвідували))
Втім, з урахуванням переписаної (або заново написаної) історії Китаю (Сини) єзуїтами, зі знищенням стародавніх рукописів, не дивно, що факти суперечать офіційній версії. Тим цікавіше їх зіставляти.

хамніган) - корінний народ Східного Сибіру. Живуть також у Монголії та на північному сході Китаю. Окремі групи евенків були відомі як орочені, бірари, манегри, солони.

Етнонім

Назва «тунгус» відома російською з XVI століття, а самоназва «орочена» в Приамур'ї («орочів» - на Охотському узбережжі) і «евен» - у Пріангар'ї відома з XVII ст. Етнонім «евенки» став офіційно використовуватися як загальноприйнятий лише з початку 1930-х років.

Топоніми

Історичне ім'я евенків - тунгуси - закріплено у ряді топонімів: Нижня Тунгуска та Підкам'яна Тунгуска. За назвою останньої названий і знаменитий Тунгуський метеорит. Тунгуське плато (Красноярський край)

Від евенків російські землепрохідці запозичували географічні назви: Алдан ( Алдун: «кам'янисті береги»), Єнісей ( Йонессі: «велика вода»), Олена ( Елю-Ене: «велика річка»), Могоча (золоте дно або пагорб), Олекма ( Олоохунай: «біличі»), Сахалін ( Сахалян-улла: "Чорна річка" (Амур)), Чита (глина).

Географія

Евенки населяють велику територію від Єнісея на заході до моря Охотського на сході. Південна межа розселення проходить лівобережжям Амура та Ангарі. У адміністративному відношенніевенки розселені в межах Іркутської, Амурської, Сахалінської областей, республік Якутії та Бурятії, Красноярського, Забайкальського та Хабаровського країв. Євенки присутні також у Томській та Тюменській областях. На цій величезній території вони ніде не становлять більшості населення і живуть в одних поселеннях разом з росіянами, якутами, бурятами та іншими народами.

Історія

Лісові тунгуси, 1862 рік

Евенки склалися на основі змішання аборигенів Східного Сибіру з тунгуськими племенами, що прийшли з Прибайкалля та Забайкалля. До прототунгуської спільності відносять глазківську культуру. Є підстави як безпосередні предки евенків розглядати забайкальський народ увань, який, згідно з китайськими хроніками (V-VII століття н. е.), мешкав у гірській тайзі на північний схід від Баргузіна і Селенги. Увані не були аборигенами Забайкалля, а були групою кочівників-скотарів, що прийшла сюди з більш південної місцевості. У процесі розселення просторами Сибіру тунгуси стикалися з місцевими племенами і, зрештою, асимілювали їх. Особливості етнічного формування тунгусів призвели до того, що для них характерні три антропологічні типи, а також три різні господарсько-культурні групи: оленярі, скотарі та рибалки.

У XVIII столітті тунгуси Даурії зазнали впливу російських місіонерів. У 1761 році в Забайкаллі сформовано п'ятисотенний тунгуський козачий полк на чолі зі старшиною.

У 1924-1925 роках Далекому Сході відбулося антирадянське Тунгуське повстання .

У 1990-ті роки для евенків, як і для деяких інших корінних народів Сибіру, ​​були створені спеціальні школи-інтернати.

Чисельність

Частка евенків районами Росії (перепис 2002 року)

Чисельність евенків на момент їх входження до складу Росії (XVII століття) оцінювалася приблизно 36135 людина. Найбільш точні дані про їх чисельність дав перепис 1897 - 64 500, при цьому рідною мовою вважали тунгуський 34 471 людина, інші - російська (31,8%), якутська, бурятська та інші мови.

Евенки у світі

Евенки Росії

Розселення евенків у РФ на 2010 рік у % від загальної чисельності цього народу до РФ

А. Н. Радищев писав в описі Тобольського намісництва такі рядки про тунгуси:

… Нижче у східній частині, на берегах Кенаю і Тіма, інший, настільки ж дикий, народ, але виглядом стрункішим і охайнішим, відомою під ім'ям тунгусів. [У] цього народу існує дивний звичай пригощати приїжджого або більше приятеля тим, що краще є в домі, зроблено<ляя>в той же час лук і стріли на умертвіння того, який погано відповідатиме привітанню того, хто пригощає…

В сучасності в Росії евенки проживають, в основному, в Якутії (18 тисяч) та Красноярському краї (4,6 тисяч, у тому числі 3,8 тисяч в Евенкійському районі), а також у Бурятії (2,6 тисяч), Приамур'ї ( 1,5 тисяч), Забайкалля (1,5 тисяч), Пріангар'є (Предбайкалля) (1,4 тисяч). Муніципальні райони (за результатами перепису 2010 року), де евенки утворюють абсолютну більшість – Оленекський (75,5 %) та Жиганський (55 %) у Якутії. У 1930-2006 роках існував Евенкійський автономний округ, у 1931-1938 - Вітімо-Олекмінський національний округ, створені в районах компактного проживання евенків.

Для евенків характерний традиційний природоресурсний тип господарювання. Період контактів між евенками та росіянами налічує кілька століть, і евенки мають давні контакти з низкою інших груп людей, а також у тому числі і якутів, бурятів та інших тунгусів.

Чисельність евенків у Росії

За підсумками перепису 2010 року в Росії проживає 38 396 евенків, у тому числі:

• Далекосхідний федеральний округ - 24761 (69,7%)
  • Республіка Саха (Якутія) - 18 232
  • Хабарівський край - 4533
  • Республіка Бурятія - 2334
  • Амурська область - 1501
  • Забайкальський край - 1492
  • Сахалінська область - 243
  • Приморський край - 103
  • Єврейська автономна область - 72
• Сибірський федеральний округ - 10089 (28,4%)
  • Красноярський край - 4632
  • Іркутська область - 1431
  • Томська область - 103
• інші округи – 675 (1,9 %)
  • Північно-Західний федеральний округ - 218 (зокрема СПб - 140)
  • Центральний федеральний округ - 165 (зокрема Москва - 74)
  • Уральський федеральний округ - 139 (зокрема Тюменська область - 109)

Евенкі Китаю

Хоча в Росії зазвичай вважають, що евенки живуть у російському Сибіру, ​​на суміжній території Китаю вони представлені чотирма етнолінгвістичними групами, загальна чисельність яких перевищує чисельність евенків у Росії: 39534 проти 38396 . Ці групи об'єднані в дві офіційні національності, що проживають в Евенкійському автономному хошуні автономного району Внутрішня Монголія та в сусідній провінції Хейлунцзян (повіт Нехе):

• Орочони (буквально «оленярі», кит. упр. 鄂伦春族, піньінь: Èlúnchūn Zú) - 8196 осіб за переписом 2000 року, 44,54% живе у Внутрішній Монголії, а 51,52% - у провінції Хейлунцзян, 1,2% - у провінції Ляонін. Близько половини говорять орочонським діалектом евенкійської мови, іноді розглядається як окрема мова; інші лише китайською. В даний час в Китаї оленярі-евенки є дуже малою етнічною групою, чисельністю всього близько двохсот осіб. Вони говорять діалектом північно-тунгуської мови. Існування їх традиційної культуризнаходиться під великою загрозою.
• Евенки (кит. упр. 鄂温克族, піньінь: Èwēnkè Zú) - 30 505 на 2000 рік, 88,8% у Хулун-Буїрі, у тому числі:
  • невелика група власне евенків- близько 400 осіб у селі Аолугуя (повіт Геньхе), яких зараз [ ] переміщають до передмістя повітового центру; самі себе вони називають «йеке», китайці - якуте(кит. упр. 雅库特 , піньінь : Yǎkùtèчи кит. упр. 雅库特鄂温克 , піньінь : Yǎkùtè Èwēnkè), оскільки вони зводили себе до якутів; згідно з фінським алтаїстом Юсі Янхунену, ця єдина етнічна група в Китаї, що займається оленярством;
  • хамнігани - сильно монголізована група, яка говорить монгольськими мовами - власне хамніганською та хамніганською (старо-баразькою) діалектом евенкійської мови; ці так звані маньчжурські хамніганиемігрували з Росії до Китаю протягом кількох років після Жовтневої революції; близько 2500 чоловік живе в Старобаргутському хошуні;
  • солоні - вони разом з даурами переселилися з басейну річки Зея в 1656 в басейн річки Нуньцзян, а потім в 1732 частиною вирушили далі на захід, в басейн річки Хайлар, де пізніше був утворений Евенкійський автономний хошун з 9733 евенками; говорять солонським діалектом, іноді розглядається як окрема мова.

Оскільки як хамнінгани, так і «якути-евенки» дуже нечисленні (близько 2000 перших і, ймовірно, близько 200 других), переважна більшість осіб, приписаних у Китаї до евенкійської національності, є солонами. Чисельність солонів оцінювалася в 7200 1957 р, 18 000 1982, і 25000 1990 .

Динаміка чисельності евенків КНР (за даними всекитайських переписів населення)

Евенкі Монголії

ДНК

Дослідження SNP маркерів Y-хромосоми забайкальських та амурських евенків виявило, що в обох популяціях на першому місці знаходиться Y-хромосомна гаплогрупа C2-M48, на другому - Y-хромосомна гаплогрупа N-M2118. Також в обох популяціях виявлено гаплогрупи R1a-M198 та I2-P37.2. Крім того, у евенків Приамур'я виявлено гаплогрупу N-B479, а у евенків Забайкалля - гаплогрупу I1-M253. У західних евенків з Красноярського краю (річка Підкам'яна Тунгуска) гаплогрупа C3c (M48 або M86) досягає 70%, гаплогрупа N1b-P43 – 27,5%.

Традиційні заняття

Полювання проводилося переважно самотужки. Групою в дві-три людини полювали на великого звіра, коли треба було гнати його на стрільця, а також на переходах через річки дрібних парнокопитних, коли ті переходили на нові місця. Основне полювання було на м'ясного звіра, хутрового били попутно. На полюванні тунгуси користувалися луками, рогатиною та встановлювали самостріли та петлі. За звіром ганялися чи били його на водопійних стежках із засідки на деревах та в човнах. Для стеження звіра маскувались, накидаючи на себе шкуру з голови оленя, а іноді цілу.

Важливу роль для евенків грало оленярство. Воно, переважно, мало транспортний напрям; розрізнялися так званий евенкійський тип, з використанням в'ючних оленів та ороченський тип з використанням верхових оленів.

Бродячі мисливці добували рибу за допомогою цибулі та остроги. Взимку люди похилого віку кололи рибу через лунки, а влітку рибалки займалися промінням з човна. На невеликих річках влаштовували запори та встановлювали в них корита та «морди». У рибалці брало участь багато чоловіків.

До чоловічих занять належали виготовлення виробів з дерева, кістки та металу, а також виготовлення човна-берестянки (бересту шили жінки), човна-довбання та нарт. Жінки виробляли шкури, шили одяг, взуття, покришки для чума, предмети домашнього побуту. Вони обробляли бересту та шили з неї посуд, а також «тиски» - берестяні полотнища для чумів та для човнів-берестянок. Чоловіки вміли прикрашати візерунками дерев'яні, кістяні та металеві речі, жінки – ровдугу, бересту та хутра. На жінках лежали обов'язки догляду дітей та приготування їжі.

У 1907-1908 роках за підтримки імператорського Російського Географічного Товариства етнограф Олексій Олексійович Макаренко зробив експедиції річкою Підкам'яною Тунгускою (Катанге) з метою збору матеріалів про розселення, спосіб життя, шаманство, звичаї евенків та придбання колекцій Санкт-Петербурзі. Найбільш цінними з його зборів є: повний комплекс шаманського чума, обрядовий мисливський одяг симвенських евенків, знаряддя полювання, приналежності ковальства, дитячі іграшки евенків-орочонів Забайкалля.

Звичаї

Згідно з етнографічними дослідженнями, в давнину евенки практикували обряд повітряного поховання, який часто зустрічається і у народів, включених Старостіним С. А. до гіпотези про сино-кавказьку макросім'ю мов.

Евенкійські адміністративно-територіальні утворення

Евенкійські адміністративно-територіальні освіти в даний час (2009) є в Росії та Китаї. У Росії до них відносяться Евенкійський район Красноярського краю (колишній Евенкійський автономний округ), Анабарський, Жиганський і Оленекський улуси Якутії, Баунтовський евенкійський район Бурятії та ряд сільських поселень Іркутської області, Бурятії та Якутії. У минулому існували інші евенкійські адміністративно-територіальні освіти.

У Китаї до евенкійських адміністративно-територіальних утворень відносяться Орочонський та Евенкійський автономні хошуни у Внутрішній Монголії та кілька національних волостей та сомонів у Внутрішній Монголії та Хейлунцзяні.

Евенки у художній літературі

Улукіткан (Семен Григорович Трифонов, 1871-1963) - мисливець, слідопит, провідник безлічі експедицій зі створення карти важкодоступних районів Далекого Сходу, герой творів письменника-геодезиста Григорія Анісімовича Федосєєва. Народився на Альгомі - стойбище стародавнього роду Бути (долина річки Альгоми, територія Якутії).

Евенки у філателії

У 1933 році в СРСР було випущено етнографічну серію поштових марок «Народи СРСР». Серед них була марка, присвячена тунгусам (так на той час називали евенків).

Див. також

Примітки

1. З 39 534 евенки (перепис 2010 р.) у КНР виділено окремо власне евенки (30 875 чол.) та орочони (8659 чол.).
2. У тому числі 26 139 власне евенків та 3632 орочонів
3. У тому числі 2648 власне евенків та 3943 орочонів
4. Всеросійські переписи населення 2002-2010 років (неопр.) . Дата звернення 8 серпня 2015 року. (недоступне посилання)
5. Evenki в Ethnologue. Languages ​​of the World.
6. Ewenki, Solon - Asia Harvest
7. Ewenki, Tungus - Asia Harvest
8. Шубін А. Ц. Короткий нарис етнічної історії евенків Забайкалля (XVIII-XX століття). Улан-Уде: Бурят. кн. вид-во, 1973. С. 64, 65
9. Етнографічна збірка. - Улан-Уде: Бурятське книжкове вид-во, 1961. - Т. 2. - С. 29.
10. // Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона: в 86 т. (82 т. і 4 дод.). - СПб. , 1890-1907.
11. Евенки (неопр.) (недоступне посилання). Дата звернення 30 червня 2012 року. Архівовано 3 червня 2012 року.
12. ЗАБАЙКАЛІЯ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ (недоступне посилання)
13. Райони компактного проживання (недоступне посилання)
14. Зуєв А. Про владний статус тунгуського князя Гантимура (неопр.) . Каталог статей - Міста та остроги землі Сибірської. ostrog.ucoz.ru. Дата звернення 2 травня 2019 року.
15. Керівництво до російської церковної історії - читати, скачати - професор Петро Васильович Знаменський (рус.). azbyka.ru. Дата звернення 2 травня 2019 року.
16. Енциклопедія Забайкалля (неопр.) . ez.chita.ru. Дата звернення 2 травня 2019 року.
17. Bloch A. Longing for the Kollektiv: Gender, Power, і Residential Schools в Central Siberia // Cultural Anthropology, Vol. 20, No. 4 (Nov., 2005), pp. 534-535.

Евенкі, або тунгуси (самоназва евенкіл, що стала офіційним етнонімом в 1931 році; стара назва - тунгуси від якут. тоҥ уус) - корінний народ Російської Федерації (Східний Сибір). Живуть також у Монголії та на північному сході Китаю. Окремі групи евенків були відомі як орочені, бірари, манегри, солоні. Мова – евенкійська, належить до тунгусо-маньчжурської групи алтайської мовної сім'ї. Виділяється три групи діалектів: північна, південна та східна. Кожен діалект поділяється на говірки.

Географія

Евенки населяють велику територію від Єнісея на заході до моря Охотського на сході. Південна межа розселення проходить лівобережжям Амура та Ангарі. В адміністративному відношенні евенки розселені в межах Іркутської, Амурської, Сахалінської областей, республік Якутії та Бурятії, Красноярського, Забайкальського та Хабаровського країв. Евенки присутні також у Томській та Тюменській областях. На цій гігантській території вони ніде не становлять більшості населення, живуть в одних поселеннях разом із російськими, якутами, бурятами та іншими народами.

Різниця теорій походження

А.П. Окладників

Корифеї радянської антропології – А.П. Окладніков та Г.М. Василевич – вважали прабатьківщиною тунгусів Забайкалля. Ця теорія була дуже впливовою у другій половині ХХ століття і мала безліч послідовників. Втім, деякі з них пропонували власні варіанти етногенезу евенків у рамках цієї теорії.

Так, В.А. Туголуков також вважає прабатьківщиною евенків Забайкалля (а також північне Приамур'я), проте, посилаючись на письмові джерела, стверджує, що безпосередніми предками сучасних тунгусів були племена увань. Ці племена, поряд з мохесцами і чжурчженями, на його думку, походили від одного народу – хі (дослідник вважає, що саме від поєднання цих двох етнонімів – «увань» та «хі» – походить самоназва «евенки»). Згідно з гіпотезою В.А. Туголукова, о 12-13 ст. тунгуси під тиском чжурчженів мігрували з Приамур'я та Забайкалля до Сибіру, ​​де змішалися з місцевим населенням, у результаті з'явилися сучасні евенки.

Прихильником забайкальської теорії походження тунгусів був також відомий археолог-далекосхідник Е.В. Шавкунів. Давніми предками тунгусів він називає носіїв культур карасукського типу, які мігрували до Південного Сибіру та Забайкалля (а на рубежі століть – у райони Верхнього Приамур'я, на південь Маньчжурії та Примор'я) з глибин Центральної Азії. Забайкальську теорію підтримує також сучасна дослідниця О.І. Дерев'янка. Займаючись відтворенням культури згадуваних вище предків тунгусо-маньчжурських народів – мохесцев, вона показала, що їх прабатьківщиною був не південь Далекого Сходу, а Східне Забайкалля, Верхній Амур і північно-східна частина Монголії.

Чи таки з півдня?

Однак серед учених були й інші думки про походження евенків. Так, випускник Благовіщенського педінституту (нині БДПУ), тепер уже академік О.П. Дерев'янко, який спочатку дотримувався гіпотези Окладнікова, пізніше змінив свою думку. Маючи нові археологічні дані, він дійшов висновку, що зародження тунгуського етносу відбулося ще наприкінці 3 – 2 тисячоліттях до н.е. на території Дунбея (Маньчжурія) та Середнього Амуру. На його думку, саме в цей час з низовин Амура рушили вгору деякі неолітичні племена, витіснивши частину корінних мешканців середнього Амура на північ, в тайгову зону, де й відбулося остаточне оформлення культури північних тунгусів (евенків).

Особливо жорстко протистоять «північній» теорії походження евенків роботи відомого антрополога В.П. Алексєєва, де наголошується, що досить мізерне мисливське господарство в Сибіру не могло викликати надмірного розселення і, отже, переселення тунгусів на південь (у Приамур'ї та Примор'ї).

Маючи археологічні матеріали, В.П. Алексєєв у певному сенсі повертається до старої точки зору С.М. Широкогорова про південну прабатьківщину тунгуських народів. На його думку, предки тунгусів були землеробами, однак у зв'язку із зростанням населення вони змушені були освоювати північні території та переходити до мисливського промислу. Отже, думки вчених поділилися. Досі, незважаючи на велику кількість археологічних, лінгвістичних та етнографічних даних, дослідники сходяться тільки в одному – походження евенків досі залишається загадкою.

Чисельність

Чисельність евенків на момент їх входження до складу Росії (XVII століття) оцінювалася приблизно 36135 людина. Найбільш точні дані про їх чисельність дав перепис 1897 - 64 500, при цьому рідною мовою вважали тунгуський 34 471 людина, інші - російська (31,8%), якутська, бурятська та інші мови.

За підсумками перепису 2002 року, в Російській Федерації проживало 35 527 евенків. З них близько половини (18232) жили в Якутії.

• У Китаї, за даними перепису 2010 року, чисельність евенків та орочонів разом узятих була 39 534. Вони утворюють дві з 56 офіційно визнаних національностей КНР.
• У Монголії в 1992 році проживало до тисячі евенків, проте, можливо, більше не розмовляють своєю мовою.

Історія Евенков

Походження евенків пов'язане з Байкальським регіоном, звідки вони, мабуть, на початку другого тисячоліття нашої ери розселилися широким регіоном. Західні групи евенків живуть у Томському Приоб'ї, північні – до узбережжя морів Північного Льодовитого океану, східні – на Охотському узбережжі та у Приамур'ї, південні – у Китаї та Монголії.

На час входження до складу Російської держави (17 ст) евенки ділилися на патрилінійні екзогамні пологи; вели кочовий спосіб життя, займалися оленярством, полюванням, частково рибальством. По релігії початку 17 століття вважалися православними, але зберігали форми дохристиянських вірувань (шаманство). У 1930 року у межах Красноярського краю було утворено Евенкійський національний округ. За радянських часів було створено евенкійську писемність, ліквідовано неписьменність. Багато кочових евенок перейшли до осілості. Крім традиційних занять евенки розвиваються землеробство, тваринництво, звірівництво.

До 1931 року евенки разом із евенами були відомі як тунгуси. Поряд із загальним етнонімом окремі територіальні підрозділи евенків та їх етнографічні групи, мають власні найменування: орочон («олені» в Забайкаллі та Приамур'ї), іле (мисливці та оленярі Верхньої Олени та Підкам'яної Тунгускі), кілен (від Лєни до Лєни) "верхні за течією", частина амурських евенків), хамніган (монголо-бурятське позначення евенків-скотарів), крім того - бірари, самагіри, манегіри, мурчени.

У етнокультурному плані евенки не єдині. Це знайшло відображення в письмових джерелах, де згадуються «піші», «бродячі» та «кочові» тунгуси. В основі відмінностей лежить господарська діяльністьрізних територіальних груп евенків – оленярів, мисливців та рибалок. Культурне своєрідність окремих груп евенків сформувалося під впливом сусідніх народів: самодійців, якутів, бурятів, народів Амура.

Евенки мають яскраво виражені монголоїдні риси при слабкій пігментації, що відповідає байкальському антропологічному типу північноазіатської раси. У південних груп евенків спостерігається домішка центральноазіатського типу. Евенкійська мова входить до північної (тунгуської) підгрупи тунгусо-маньчжурської групи мов. Широке розселення евенків визначає розподіл мови на діалектні групи: північну, південну та східну.

Широта розселення, міжетнічні контакти, вихідний багатокомпонентний склад евенків дозволяють говорити про відсутність вони етнічної єдності. Ареал розселення евенків прийнято ділити по умовному кордоні Байкал-Лена. Культурні відмінності між евенками цих територій суттєві і фіксуються в багатьох культурних складових: тип оленярства, знаряддя праці, начиння, традиції татуювання, антропологічних рис (байкальський антропологічний тип на сході та катангський на заході), мові (західні та східні групи говір), етноними.

Соціальний устрій

Громади евенків об'єднувалися влітку для спільного випасу оленів та проведення свят. Включали кілька родинних сімей, налічували від 15 до 150 осіб. Були розвинені форми колективного розподілу, взаємодопомоги, гостинності тощо. До XX ст. зберігся звичай (німат), який зобов'язує мисливця віддавати частину видобутку родичам. До XVII ст. було відомо до 360 батьківських пологів чисельністю в середньому по 100 осіб, пов'язаних єдністю походження, загальним культом вогню. Називалися зазвичай на ім'я предка: Самагір, Калтагір та інших. на чолі роду – авторитетний старійшина – вождь («князець»), найкращий мисливець-воїн із молодих, шаман, коваль, багаті оленярі. Наприкінці ХІХ ст. евенки кочували групами – взимку по 2–3 сім'ї, влітку – по 5–7. У кочову групу входили як родинні сім'ї, і неспоріднені. Зберігалися родова екзогамія, колективний промисел. Старі пологи розпадалися більш дрібні нові.

Основні заняття

Основні заняття єнісейських евенків - оленівництво, полювання, меншою мірою сезонне рибальство. Оленярство мало переважно транспортне значення. Переважали маленькі стада по 25–30 голів. Оленів використовували під в'юк, для верхової їзди, доїли. Рибальство мало підсобне значення, ловили ставними сітками, плетеними мордами в запорах, острогами, гачками.

Полювали евенки скрадом, гоном на лижах, із собакою, верхи на оленях, загоном з ямами, огорожами, з оленем-манщиком, манками, сіткою, підстеріганням у водопою та переправи.

Об'єкти полювання: дикий олень, лось, ведмідь, хутрові звірі (собіль, білка тощо), борова дичина. Використовували при цьому лук, самостріл, спис, пастки, петлі; з XVIII ст. – вогнепальна зброя та капкани. Своєрідна зброя полювання - кото, або уткен - великий ніж на довгій рукояті, що застосовувався як зброя проти ведмедя і для розчищення чагарників.

Була розвинена домашня обробка шкір, кістки, роги, берести (серед жінок); робили домашнє начиння з дерева та берести, плели сіті з кропиви, володіли ковальською справою. У Забайкаллі та Приамур'ї частково переходили до осілого землеробства та розведення великої рогатої худоби.

В даний час як народні промисли розвинені художнє різьблення по кістці та дереву, обробка металу (чоловіки), вишивка бісером (у східних евенків – шовком), аплікація хутром та тканиною, тиснення по бересті (жінки).

Зимові стійбища складалися з 1–2 чумів, літні – до 10, під час свят – із кількох десятків. Чум (дю) мав конічний кістяк з жердин, покритий взимку шкурами, а влітку – лещатами (зшитими смугами спеціально виробленої берести).

При перекочуванні каркас залишали на місці. У центрі чума влаштовували вогнище, над ним – горизонтальну жердину для казана.

Напівосілі евенки робили стаціонарну конічну споруду, криту корою модрини (голомо). Місцями були також відомі напівземлянки, запозичені у російських зрубні житла, якутська юрта-балаган, у Забайкаллі – бурятська юрта. Господарські будівлі - пальові настили, зрубні комори та лабази на низьких палях, вішала.

Одяг евенків складається з рівдужних або сукняних натазників (херкі), ноговиць (арамус), розстібного каптана з оленячої шкіри; під нього надівався нагрудник, зшитий з хутряних смужок і зав'язаний ззаду. Жіночий нагрудник прикрашався бісером. Чоловіки носили пояс з ножем у піхвах, жінки – з голницею, трутницею та кисетом. Одяг прикрашався смужками козячого та собачого хутра, бахромою, кінським волоссям, металевими бляшками.

Пізніше літній каптан почав робитися із сукна, зимовий – із оленячих шкур. Взимку шию та голову обмотували шарфом із хвостів хутрових звірів. Ілімпійські евенки носили капороподібного крою шапки, облямовані хутром. На південь від Нижньої Тунгуски було поширене носіння чоловіками складених широким джгутом хусток, пов'язаних навколо голови. Літнє взуття робилося зі шкір, сукна, ровдуги; зимова – з оленячого хутра. До ХІХ ст. було прийнято татуювати особу. Традиційна зачіска довге волосся, пов'язані на маківці та обмотані тасьмою, розшитою бісером.

Основа традиційної їжі евенків – м'ясо диких тварин та риба. Вважали за краще варене м'ясо з бульйоном, обсмажені на рожнах м'ясо і рибу, товчене в'ялене м'ясо, заварене окропом і змішане з голубиною, копчене м'ясо з брусницею, густий м'ясний суп з кров'ю, кров'яну ковбасу, зимовий суп із сушеного м'яса, заправлений черемхою, варену рибу, розтерту із сирою ікрою.

Рибу в'яли – робили юколу, та якщо з сушеної риби – борошно (порса). Взимку їли струганину з риби та печінки миня. Зерно та борошно знали давно, але випікати хліб стали під впливом росіян. Влітку споживали ягоди, коріння саранчи, черемшу та цибулю. Основний напій – чай, іноді з оленячим молоком, брусницею, шипшиною. Курили листовий тютюн.

Наприкінці ХІХ ст. в евенків переважала мала сім'я. Майно успадковувалося за чоловічою лінією. Батьки зазвичай залишалися жити із молодшим сином. Шлюб супроводжувався сплатою калиму (тері) або відпрацюванням за наречену. Шлюбу передувало сватання, термін між ними часом досягав одного року. На початок XX в. були відомі левірат (одруження з вдовою старшого брата), у багатих сім'ях – багатоженство (до 5 дружин).

Фольклор

Фольклор включав пісні-імпровізації, міфологічний та історичний епос, казки про тварин, історичні та побутові перекази та ін. Найбільш популярні у евенків міфи та казки про тварин. Їхні герої – звірі, птахи та риби, що живуть у сибірській тайзі та її водоймах. Центральна постать – ведмідь, загальноплемінне божество, прабатько евенків. Епос виконувався речитативом, часто у виконанні брали участь слухачі, повторюючи окремі рядки за оповідачем. Окремі групи евенків мали своїх епічних героїв.

Постійні герої – комічні персонажі були у побутових оповідань. З музичних інструментів відомі варган, мисливська цибуля та інші, з танців – хоровод, який виконувався під пісенну імпровізацію. Ігри носили характер змагань у боротьбі, стрільбі, бігу та ін. Були розвинені художнє різьблення по кістці та дереву, обробка металу (чоловіки), вишивка бісером, у східних евенків – шовком, аплікація хутром та тканиною, тиснення по берестеженщин .

Шаманство

Ідея шаманів цілком мириться з будь-якою системою вірувань у духів, тому що для можливості існування її необхідна лише віра в те, що є люди, здатні сприймати, вселяти в себе довільно духів, що входять через таке посередництво в особливе спілкування з людьми. Тому ідея шаманів і шаманства під різними назвами та формами може отримати визнання та поширення серед найрізноманітніших у культурному відношенні народностей. У розвитку ідеї шаманів і шаманства можна спостерігати різні стадії та форми та деякі явища, наприклад, у російському сектантстві, у деяких середньовічних релігійних містичних течіях, повинні розглядатися як результат розвитку суто шаманістичних ідей.

Найголовніші духи тунгусів

1. Буга. Всі тунгуси, крім Маньчжурів, мають уявлення про єдину вічну істоту, яка всюди і вічно перебуває і зветься фонетично близька до Буга. Тим же терміном тунгуси визначають і весь світ із включенням землі, води, неба та всього взагалі існуючого. Буга не втручається у справи людей, але є творцем і розподільником всього існуючого, і звертаються до нього в дуже рідкісних і важливих випадках, як наприклад, поділ пологів тощо. Уявлення про нього фізичного немає і він не зображується (Це може вказувати на значну його давнину.). Внаслідок зазначених особливостей значення їх у звичайному житті невелике.
2. Дух неба. Більше значення має дух неба, який у різних народностей носить різні назви: дагачан, джуласки, буга, ендурі. технічні умовине дозволяють дати точну транскрипцію неросійських слів.) та ін. Поняття про нього в деяких тунгусів іноді зливається з Буга, але діяльність його по відношенню до людини ближче і він значною мірою відає всіма людьми в їхньому суспільному та особистому житті. Він переважно благодійний, але, якщо гнівається за неуважність, то карає людину, позбавляючи її успіху на полюванні, приросту стада тощо, не завдаючи шкоди активній, лише позбавляє своєї допомоги. Походження він, ймовірно, не тунгуського, так як і за назвою, і за багатьма функціями своїм є чужим.
3. Дух землізустрічається тільки в тих тунгусів, які знайомі із землеробством і запозичений від китайців, як і дух підземного світу, світу визнаного також далеко не всіма тунгусами, що носить назву не тунгуське і запозиченого від китайців і ламістів, - монголів і Маньчжур.
4. Дух тайги. Зовсім іншу роль відіграє дух тайги. Ця антропоморфна істота, сивий старий, мешкає в тайзі і є господарем, розподільником для людей диких тварин і т. д. Він дає удачу, щастя на полюванні. У поодиноких випадках він виявляється причиною захворювання, але втручання шамана допомагає. У цьому випадку робиться у деяких народностей його зображення на папері, і тоді він потрапляє в групу буркан або сіваки, зазвичай його зображення робиться в тайзі, на місці вдалого полювання і, особливо на перевалах великих хребтів. На очищеному від кори дереві насічками робиться зображення очей, носа, рота та бороди. Цей дух має дружину, яка хоч і не має особливих функцій, але зображується разом з ним. На думку деяких, це подружжя має ще двох дітей, які особливої ​​ролі також не відіграють. Йому приносяться жертви або з щойно вбитої тварини, або ж з рису, проса (буди) та ін круп, якщо такі є у даної народності.

Для нього виділяється з табуна або стада один білий жеребець або олень, на якому він має можливість їздити, на якого не кладуть в'юків і який у разі потреби є посередником при зносинах з духом. Назви цього духу варіюють. Так, у деяких він називається иччі (якутське), у інших – дагачан, у третіх – баян амії, у четвертих – бойнача (монгольське), у п'ятих – магун. З чого випливає, що назва цього духу частиною народностей запозичена. Деякі з перерахованих особливостей, як жертвопринесення з рису та проса, священні білі коні тощо, також запозичені від нетунгуських народностей.

1. Ендурі. Маньчжури та інші тунгуські народності, що стикаються з ними, мають низку духів під назвою ендурі. Ці духи можуть мати різні функції і частиною вони покривають (У Маньчжур дух Буга входить у цю ж групу, але йому приписують менші силу і значення, ніж Буга інших тунгусів.) вже перерахованих. Так, є ендурі ріллі, річок і води взагалі, надр земних, посуду, зброї, торгівлі, окремих ремесел і т.д.

Пізнання про них черпаються переважно з китайських книг. Цікаво відзначити лише духу жіночого, що дає душі дітям, що живе на південному сході і носить крім ендурі також інші назви. Як помічники цього духу є ще деякі духи, що сприяють успішному фізичному вихованню дітей. Цих духів багато і часто мають самостійні значення і роль і пов'язані з головним духом, відсутнім в тих народностей, які стоять далі впливу Маньчжуров. Ці, так би мовити, дитячі парфуми під назвою алюкан, канган та ін.

1. Дрібні парфуми тайги, сопок і т.д.Дуже велика група парфумів, що населяють тайгу, степ, гори, струмки, кам'яні розсипи. Ці духи носять різні найменування, різного походження і по відношенню до людини можуть мати різне значеннята вплив. З цієї групи особливо багато парфумів, які називаються деякими тунгусами аренки. Цілком імовірно аренки – це душі покійників, залишених непохованими, – замерзлі, розбиті об скелі і взагалі загиблі від нещасних випадків люди.

Ці духи суттєвої шкоди людині завдати не можуть. Видимий прояв їх відомий тільки один, - світлове, як наприклад, болотні вогники, що рухаються, люмінесценція і фосфоресценція. У тайзі вони іноді лякають людину шумом, особливо свистом. Іноді вони кидають у людину дрібні камінці, суки тощо. Всі незрозумілі шуми і рухи в тайзі приписуються їм. Іноді аренки намагається ближче підійти до людини, але буває достатньо пострілу з рушниці, щоб її відігнати. Якщо буває багато людей, то аренки не виявляє великої активності. Особливо вони активні, коли людина нетверезий. Окремі аренки, імен не мають.

1. Бонабо ібага. Цілком особливо стоїть істота бон (тунгуське) або ібага (Маньчжурське). Воно відоме особливо широко населенню, що у Маньчжурії і Монголії особливо близько р. Мергеня.

На відміну від решти парфумів бон має тіло, темночервону кров, покритий сильно волоссям, має слаборозвинену нижню щелепу або зовсім позбавлений її і походить з покійників. У посушливе літо їх з'являється особливо багато, а взимку не буває. Розглядати їх як парфумів, власне, не доводиться. По тлумаченню тунгусів, якщо до похованого вже труп входить душа непохованої людини, то труп оживає. Якщо згадати, що людина має три душі, а саме: душу, що залишається при могилі, душу, що переходить в іншу людину, а іноді й тварину і душу, що йде у світ мертвих, то за трупа може бути одна перша душа. Коли в труп вселиться душа іншої людини, яка ще не встигла або не може потрапити світ мертвих, то труп оживає, але не має всіх даних для нормального людського існування, тому що друга душа його відсутня і повного воскресіння відбутися не може.

Як загальне правило, таких бон знищують і особливо охоче собаками, тому що бон під час зустрічі з людьми іноді їм спричиняють зло. Вони вночі кидаються на сплячих людей, борються з ними, лякають, душать і т. п. Але жінка бон іноді може навіть дозволитись від вагітності в могилі (Якщо це поховання тунгуське, то могила робиться часто підвісна, на стовпах у незабитій труні. Маньчжури ж зазвичай засипають землею труну лише невеликим горбком), якщо похована була вагітна.

1. Духи предків. Є ще значна група парфумів, яких маньчжурські тунгуси називають сиркуль. Власне, цією назвою вони визначають усіх духів, які приносять зло, якщо дух безумовно невідомий, тобто буркан це або один з шаманських духів або предок і т. д. Переважно цей термін відноситься до духів-предків, якщо такі невідомі по імені . Якщо люди корисливі взагалі, то предки особливо, і вони шукають від живих людей тих чи інших вигод, наприклад, жертвопринесення, знаків поваги і т. п. Якщо їм не виявляється увага, то вони здатні завдавати зло, заважати успішності полювання, продуктивності стада та навіть здоров'ю родичів. Тому їм влаштовуються періодичні жертвопринесення, за яких покладаються особливі молитви (звернення до духів умилостивлива і прохача). Батьки можуть бути досить близькими та відомими людиніі тоді вони називаються, а якщо це предки значно віддалені, то їх називають спільним ім'ям, - предки.

Замість ув'язнення

Адаптація до природно-екологічних умов передбачає, окрім біологічного пристосування, вироблення найбільш адекватної моделі життєзабезпечення. У тунгусів така модель найповнішого задоволення всіх потреб суспільства відпрацьовувалася протягом життя багатьох поколінь і набула таких форм.

• Кочовий спосіб життя, підпорядкований природним циклам і проходить за відпрацьованими маршрутами через райони постійних поселень і пов'язані з ними мисливські, рибальські та пасовищні угіддя.
• Комбіноване мисливсько-рибальсько-оленяче господарювання як багаторічний безперервний процес господарського освоєння угідь.
• Зміна кочового та осілого періоду життєдіяльності як спосіб сезонно-змінного освоєння угідь, під час якого змінювалася домінанта видобувних галузей господарства на те чи інше джерело природних продуктів.
• Закріплення в релігійно-етичній практиці вилучення з природних запасників рівно такої кількості ресурсів, яка б не підривала відтворюючих основ природи.

Тунгуські князі Гантимурові

В історії російської колонізації Сибіру є чимало прикладів, коли місцеві племена добровільно приймали підданство російського царя, внаслідок чого до складу держави входили величезні землі, багаті на хутро, рибу, ліс і дорогоцінні метали.

Одна з яскравих сторінок освоєння Приамур'я пов'язана з ім'ям Гантимура – ​​ватажка нерчинських тунгусів, який у 1667 р. перейшов у російське підданство, зрадивши китайський богдихан. Вимога цинського уряду про видачу бунтівного вождя, який мав величезні права на амурські землі, неодноразово ставало каменем спотикання на російсько-китайських переговорах, ледь не послуживши приводом відкритих військових сутичок. Однак Гантимур так і залишився підданим російського царя, за що його синам був найвищий нагороду князівський титул.

Історію цього стародавнього роду простежили за архівними та друкованими джерелами співробітники Музею антропології та етнографії ім. Петра Великого РАН (Кунсткамера) – прямі нащадки князів Гантимурових. Розповідь ілюструють дивом фотографії, що збереглися з сімейного альбомупочатку XX ст. та рідкісні фотодокументи з етнографічних зборів музею

Сімейні фотографії початку минулого століття виявились у авторів статті випадково. Сусіди підібрали альбом, викинутий після смерті їхньої родички в Іркутську, і переслали кілька знімків до Петербурга. Не можна точно сказати, хто на них зображений, відомо лише, що це представники княжого роду Гантимурових. Засновником його був Гантімур – ватажок тунгуських племен, який зіграв помітну роль у приєднанні до Російської держави амурських земель і став причиною прикордонного конфлікту між Москвою та Пекіном.

Тунгуські племена, що мешкають у басейні нар. Амур, до приходу росіян не підкорялися жодній сусідній державі. Але з середини XVII ст., після того, як у Приамур'ї з'явилися російські поселенці, на ці землі почався наступ Цинської імперії. За указом китайських правителів до Маньчжурії почали стягуватися війська, зводитись фортеці. Нечисленні та розрізнені амурські племена опинилися в центрі боротьби двох могутніх держав. Частина даурів, евенків, бурятів і дючерів погодилася прийняти підданство Росії і платити ясак у російську скарбницю, інші, особливо сунгарійські дючери, вступили у союз із маньчжурами.

Китайський цзолін

Князь Гантимур належав Дуликагірському роду евенків і був уродженцем місць, де пізніше заснували Нерчинський острог. З давніх-давен князі Гантимурови очолювали евенків-нелюдів, які становили більшість місцевого населення. За даними Б. О. Долгих, в 1689 р. їх було близько 5600 чол. (Довгих, 1960). Крім того, у підпорядкуванні Гантимурових знаходилися численні роди ріллі даурів Верхнього Амура (Артем'єв, 1994).

У 1656 р. евенки на чолі з Гантимуром спалили Шилкський острожек, зведений козаками на правому березі Шилки проти гирла нар. Нерча та відкочували на р. Наун (вона Науньцзян), на територію Китаю. А. Р. Артем'єв вважає, що ці дії були викликані крайньою жорстокістю Є. Хабарова, проявленою по відношенню до аборигенів Приамур'я під час походів 1649-1653 років. (Артем'єв, 1994).

Своєрідність російського колонізаційного руху на Сибіру полягала передусім у цьому, що великі території зі своїми нечисленним населенням приєднувалися до Російської держави без застосування значних збройних сил (Яковлева, 1958). Нерідко сибірські племена добровільно входили до складу сильної феодальної держави, здатної захистити їх від набігів монгольських та маньчжурських ханів.
Головну роль у освоєнні великих просторів від Уральських гірдо Амуру та Тихого океану грали невеликі загони козаків-землепрохідців та селяни-переселенці. Після ними приходила царська адміністрація, будувалися остроги і міста.
У першій половині XVII в. були закладені Томськ, Єнісейськ, Кузнецьк, Красноярськ, Ілімськ, Канський та Усть-Кутський остроги. У 1631 р. на притоці Ангари було збудовано Братський острог. У 1632 р. на середній течії Олени сотник Бекетов заснував Якутськ, який невдовзі перетворився на велике сибірське місто, з якого російські загони вирушали далі – у Приамур'я та до Охотського моря.
У другій половині XVII ст. будівництво російських міст і острогів продовжилося. У 1648 р. поблизу Байкалу з'явився Баргузинський острог, в 1652 р. був заснований Іркутськ, а в 1654 р. на притоці Шилки Афанасій Пашков заснував Нерчинськ, який став основним центром російського впливу в Приамур'ї.
До приходу росіян у басейні Амура мешкали різні племена мисливців і скотарів: евенки, нанайці, буряти, даури, дючери, натки, нівхи. По р. Онону та у верхів'ях річок Шилка та Аргунь жили монгольські племена; по всьому басейну Шилки кочували евенки; по лівому березі Амура, від злиття Шилки та Аргуні і до впадання нар. Зея, жили даури; вздовж Амур до р. Сунгарі проживали дючери, нижче за Амуром - нанайці, а ще нижче нівхи (Довгих, 1952)

Цінська влада завітала Гантимуру високий чин цзоліна - четвертий за значимістю в маньчжурських військах. Річна платня його склала 12 000 лан срібла і чотири коробки золота (Літопис міста Іркутська, 1996). Гантимур перебував у китайському підданстві до 1667 р. Коли цинська адміністрація спробувала змусити його воювати проти росіян у Кумарського острогу, він повернувся у межі російського Приамур'я.

У Пекіні за Гантимуром визнавали великі права на амурські землі, і його відхід був вкрай небажаним для маньчжурської влади, оскільки створював небезпечний прецедент. І справді, незабаром приклад Гантимура наслідували інші вожді - Туйдохунь, Баодай і Веньду, що мали рівний з ним статус (Артем'єв, 1994).

Цинські правителі вирішили відбити Гантимура силою. У грудні 1669 р. шеститисячне військо маньчжурів потай наблизилося до Нерчинська. У грамоті, переданій нерчинському воєводі Д. Д. Аршинському, стверджувалося, що відхід Гантимура до росіян був викликаний несправедливим судовим рішенням, і йому пропонувалося приїхати до Пекіна і вирішити це питання (Артем'єв). Однак виманити тунгуського вождя маньчжур не вдалося.

У грудні 1675 р. на шляху до Китаю в Нерчинську зупинився царський посол Н. Г. Спафарій. Він повідомив Гантимуру, що цар не велів видавати його цинській владі. На переговорах у Пекіні ще раз прозвучала вимога про видачу Гантимура. Але, як вдалося з'ясувати Спафарію, воно настільки вперто висувалося маньчжурськими дипломатами лише тому, що ті були впевнені у невиконанні його московським царем. Це могло бути хорошим приводом для відкритих військових дій проти росіян у Приамур'ї (Артем'єв, 1994). Протягом багатьох років цинський уряд вимагав від Росії видати князя та членів його роду, наполягаючи на тому, що він був підданим китайського богдихану і обіймав високі пости, користуючись довірою правителя, але потім змінив йому і перейшов до росіян на Шилку (Яковлева, 1958) .

Інокентій Миколайович Шухов (1894-1956) – омський вчений-натураліст, мисливствознавець, краєзнавець, член Російського географічного товариства. За завданням Музею антропології та етнографії АН СРСР у 1926 р. здійснив поїздку Тарським округом, провівши етнографічні та антропологічні дослідження евенків

На початку 80-х років. XVII ст. Гантимур із сином Катанаєм виявили бажання прийняти православну віру. У 1684 р. вони за указом царів Івана та Петра Олексійовича були хрещені. Гантимур отримав ім'я Петро, ​​а Катанай - Павло. Наступного року Петро, ​​Павло і Чекулай Гантимурови були направлені до Москви для подання царям. Але на шляху князь Гантимур захворів і помер. Його з честю поховали у Наримі. А синові його в Москві надали небувалі для інородців почесті, допустили до царської руки, записали в дворяни за найпривілейованішим, московським списком.

Князі-змовники

Надалі рід князів Гантимурових доблесно служив російській адміністрації в Нерчинську. На весь Сибір славився він своїм багатством. Однак у 60-х роках. XVIII ст. його представники виявилися учасниками подій, пов'язаних із діями одного із самозванців.

У 1763 р. на Нерчинський завод прибула партія ув'язнених, серед яких був Петро Чернишов, солдат брянського полку, який стверджував, що він – імператор Петро III, який дивом врятувався. Багато хто повірив йому, зокрема Олексій і Степан Гантимурови. Вони допомагали йому грошима, продовольством та одягом, обіцяли за першої нагоди доставити до Санкт-Петербурга.

З їхньою допомогою у червні 1770 р. Чернишов втік, проте невдовзі був схоплений. Генерал-майор В. І. Суворов, який проводив слідство, хотів допитати Степана Гантимурова, але князь категорично відмовився з'явитися в канцелярію, взяти ж силою його було неможливо, оскільки той викликав із кордонів понад сто тунгусів для своєї охорони. В результаті зв'язок із самозванцем для Гантимурових не мала жодних наслідків (Артем'єв, 1994).

Останній із князів

У січні 1998 р. у Брісбені (Австралія) помер один із останніх князів Гантимурових – Володимир Інокентійович.

Він народився 11 липня 1906 р. у своїй родовій столиці, селищі Князе-Урульга. Його батька, Інокентія Інокентійовича Гантимурова, 1909 р. перевели до Заамурського округу Прикордонної варти, і сім'я переїхала до Харбіну.

У 1922 р. Володимир Гантимуров у віці 15 років вступив до 1-го Кавалерійського полку 3-го корпусу генерала Молчанова, що розташовувався у Владивостоці. Після взяття міста більшовиками він емігрував до Харбіна. Пройшовши курси спортивних інструкторів при Християнському союзі молодих людей (ХСМЛ), він став вести уроки з боротьби, боксу та фехтування (Дмитровський). На Північно-Маньчжурській олімпіаді 1924 р. він отримав титул чемпіона з боксу у найлегшій вазі.

У 1925-1926 pp. Володимир Інокентійович служив у китайській армії, у загоні генерала Нечаєва. У цей час він познайомився зі своїм далеким родичем – полковником Миколою Петровичем Гантимуровим, князем Тунгуським, представником старшої гілки роду. Микола Петрович багато розповідав молодому князю про їхній род, і той всерйоз зацікавився дослідженням свого родоводу.

«За клопотанням дворян Гантимурових про безоплатне відведення земельних угідь у Забайкальській області. 16 квітня 1899 - 2 червня 1905 р.» (РДІА, ф. 1274, оп. 1, д. 10, арк. 1-10)

Доповідна записка щодо землеволодіння дворян Гантимурових

«...У нинішньому столітті рід Гантимурових визнано дворянському гідності, та був деяким їх дозволено титулуватися тунгуськими князями. Починаючи з 90-х років до роду дворян і князів Гантимурових щорічно зараховується кілька осіб, і немає сумнівів, що з часом буде визнано в дворянській гідності ще багато Гантимуров, які досі не дбали про свої станові права. У 80-х роках. при доведенні до відома земель, розташованих на лівій стороні річок Урульга і Нарін-Талач, Гантимурови, посилаючись на згадані документи, заявили про свої вотчинні права на ці землі, тунгуси ж скаржилися на утиски, що їх випробували з боку князів у користуванні угіддями. Звідси виникла межова справа, що послідовно розглядається Забайкальським обласним правлінням у 1881, 1883 та 1889 роках.
Поземельні права Гантимурових при цьому не були з'ясовані, в усунення ж постійних зіткнень через землю між Гантимуровими і тунгусами, Обласне правління вирішило до вироблення в установленому порядку нових підстав для поземельного устрою сибірських інородців, знищити привід для суперечок шляхом виділення до одних місць для користування інородців.
З огляду на це всі наведені в 1881 р. до відома землі, що полягали в користуванні Гантимурових і тунгусів селищ Князе-Урульги, Князі-Берегового і Княже-Поселля і улусів Нарин-Талачинського і Батурського площею в 61 145 десятин, були розподілені. дача єдиного володіння 34 280 десятин, тунгусам 1883 р. зазначено у дачі, площею всього 24 034 десятин; садибні місця (2 831 десятин), що знаходяться при селищах Князе-Урульгінському, Князі-Береговому і Княже-Поселлі, залишені в загальному володінні князів і тунгусів.
‹...› Землекористування предків Гантимурових, та й їх самих донедавна перебувало за таких самих умов, як і землекористування інших насельників краю. При земельному просторі вони легко могли займати, де хотіли і скільки їм потрібно було вільних земель, причому мали перед іншими особами ще особливу перевагу, бо могли претендувати і на вже законні площі, якщо на останніх сиділи або кочували підлеглі ним тунгуси Нерчинських пологів. Повірений Гантимурова вказує в минулому своєму, що до 50-х років цього століття, у його довірителів не було поземельних суперечок з тунгусами. Отже, місцевій владі не було причин втручатися у поземельні відносини Гантимурових. Єдиним випадком, коли при такому стані речей Гантимуровим випала б необхідність пред'явити свої права на землю, могло б бути тільки генеральне межування. Але останнього у краї не було.
‹...› Якби генеральне межування своєчасно торкнулося Сибіру, ​​то за Гантимуровыми, можливо, було б зараховано вотчинні землі їхнього предка. Мало того, їх власністю були б визнані і ті землі, які на помісному праві надавалися окремим людям їх роду. До нас дійшов лише указ Нерчинської воєводської канцелярії 1765 р. про відведення двом князям покосів і скотарського випуску в оклад. Але тим самим князям так само повинні бути відведені і ріллі землі. З останніх, власне, як було сказано вище, і складається оклад. Крім названих князів були й інші служиві люди з Гантимурових, і їм мали бути в різний часПротягом минулого століття робитися відводи для служби з землі. Сліди від цих відвідних не збереглися. ‹...› З 1714 р., часу видання указу про єдиноспадщину, формально припинилася роздача маєтків, а з 1736 р. така і фактично була припинена. Далека Забайкальська околиця продовжувала жити старими московськими порядками – служиві люди продовжували верстатись по окладах. Але й тут мав би, нарешті, настати момент перетворення маєтків на вотчини. Цим моментом стало б генеральне межування. Зважаючи на відсутність останнього і помісні землі, завдяки тим же вищевказаним особливим умовам, у яких перебувало місцеве землеволодіння, зникли у загальній масі земель, взагалі зайнятих населенням без певних ними документальних прав.
Усі наведені міркування спонукають визнати за родом дворян та князів Гантимурових моральне право отримання земель при майбутньому землеустрою області.

Довідка про дворян Гантимурових

Серед тунгусів східного Забайкалля є група осіб, які різняться як за своїм походженням, так і за особливим своїм. правового стануз інших інородців краю. Ця група осіб – тунгуські князі Гантимурови. Вони походять від китайського вихідця князя Гантимура, який вступив у 1667 р. з улусними людьми своїми в російське підданство і незабаром прийняв хрещення.
У 1890 р. Урядовий Сенат вперше визнав Гантимурова у дворянському гідності і з того часу до дворянського роду їх офіційно зараховано 10 людина, інші члени прізвища ще визнані дворянами. Гантимурови проживають в Урульгінському відомстві, спадковим главою якого визнається старший у роді Гантимурова. Їх налічується всього 32 господарства зі 109 душами чоловічої статі. Більшість Гантимурових (26 господарств з 83 душами чоловічої статі) живуть у межах Урульгинской управи, інші лише недавно оселилися в Кужертаївській управі.
За способом життя Гантимурови мало чим відрізняються від осілих інородців Урульгінського відомства. Але деякі представники роду, яких не торкнулося місцеве дослідження, що мало справу лише з сільським населенням, перейшли до міського способу життя. Так відомо, що один Гантимуров служить у Читі у Забайкальському обласному правлінні. Є Гантимурови, які проживають за межами Забайкалля. Серед осіб, зарахованих у дворяни, значиться Гантімуров, який живе з сім'єю на Іркутському солеварному заводі.
До 1881 р. Гантимурови володіли землями спільно з тунгусами селищами Княже-Урульгинського, Княже-Берегового, Княже-Поселля та улусів Нарин-Талачинського, Батурського та Кужуртаєвського, маючи надання єдиного користування. Через звичаєве право князі були фактичними розпорядниками земель у місцях свого проживання і мали великий впливна розподіл їх угіддям між простими тунгусами, залишаючи часом у своєму володінні найкращі місця. Але з падінням засад патріархального побуту такі порядки викликали незадоволення серед тунгусів, і обласне правління розпорядилося в 1881 р. вимежувати дачу єдиного користування князів (34 000 десятин).
При майбутньому землеустрою краю Гантимурови, які є єдиними споконвічними місцевими дворянами, мабуть, мають бути виділені і щодо забезпечення їх землею загальної масиосілих інородців.
У самих Гантимуровых сильно розвинена свідомість свого виняткового серед інородців становища, як з тих послуг, які предки їх неодноразово надавали російському уряду під час підкорення краю та охороні його кордонів, і визнання цих заслуг урядом, жалував предків їх у час у стольники і дворяни за московським списком та інші служиві звання, з призначенням грошової та хлібної платні (укази 1710 та 1765 рр.).
Усі зазначені обставини призводять до висновку, що з майбутньому землеустрою краю Гантимуровым слід було б надати землі на правах власності; що стосується земельного фонду, з якого можна було б виділити їм особливий маєток, то таким могли б послужити як землі, що перебувають на знятій в 1881 р. дачі єдиного їх користування, так і ті, що належать до місць їх проживання в Урульгінській управі землі , які виявляться вільними за наділення інших інородців.

Вилучення з визначення Урядового Сенату Департаменту Герольдії від 11 червня 1890 р. у справі про дворянство роду Гантимурових

Наказали: вбачаючи зі справи, що вихідці з Китаю Гантимур та син його Катанай були хрещені у православну віру, причому першому дано ім'я Петро, ​​а останньому Павло; що за грамотою царів Іоанна і Петра Олексійовичів 16 березня 1685 р. Павла Гантимурова за прийняття хрещення і послуги, надані його предками, велено писати за Московським списком у дворяни, потім грамотою Великого Государя царя і Великого князя Петра Олексійовича 30 грудня 10 . дворян князів Ларіону та Лазаря Гантимурових про пожалування їх, за службу діда їхнього Гантимурова, по охрещенні Петра, і отця Катана, по хрещенню Павла, з яких, як сказано в цій грамоті, після князя Павла Гантимурова залишилася дружина княгиня Марія, вони, Ларіон і Лазар, і їхні діти: князя Ларіона – князі Андрій та Олексій – наказано князю Ларіону дати у вотчину землі де шукає, зайве перед дворянськими дачами, і писати їх, князів Ларіона і Лазаря, стольниками, з добавкою помісного і грошового окладів; що походження від князя Андрія Ларіонова Гантимурова сина Федора, від його сина – Єрмолая, від нього – Василя, що мав чин 14 класу, від цього сина Діодора, що перебував на службі та від останнього та дружини його, Олександри Капітонової синів Олександра та Святослава доводиться родоводом, посвідченнями чиновників, вироками представників тунгусів та метричними свідченнями. Урядовий Сенат керуючись Св. зак. 1876 ​​р. т. ІХ зак. сост. 39, 54, 60, 61, 62, 263, 273, 275, 1111, визначає: визнати Діадора Васильєва Гантимурова з синами його, Олександром і Святославом, у стародавньому дворянстві з правом на внесення до шостої частини дворянської родоводу книги, свідоцтво, про що, для оголошення прохачеві, з поверненням документів про проживання його Іркутської губернії та повіту, на Іркутському солеварному заводі надіслати указ Іркутському Губернському Правлінню».

У 1930 р. він переїхав до Шанхаю, де здобув освіту інженера-електрика. Після цього він працював у різних фірмах, заснував навіть свою власну земельно-технічну контору. У 1944 р. князя Гантімурова було обрано в Емігрантський комітет як представник правління Російської спортивної федерації.

Після зміни політичного режиму в Китаї В. І. Гантімуров у 1952 р. переїхав до Австралії. Останні роки життя він займався упорядкуванням документів і матеріалів по родоводу князів Гантимурових, дослідженням китайських джерел.

А. Р. Артем'єв у своїй статті «Росії — вірне служіння. (Рід князів Гантимурових)» згадує також про якогось Н. І. Гантимурова, учасника російсько-японської війни, який був описаний як один з персонажів роману А. Н. Степанова «Порт-Артур». Згодом він був учасником Білого руху на Далекому Сході, потім виїхав до Харбіну, де заснував «Союз мушкетерів». У 1930 р. ця людина переїхала до Шанхаю для роботи в «Союзі молодоросів» і була інструктором товариства «Сокіл», а з 1932 р. працювала в китайській електричній фірмі (Артем'єв, 1994).

У своїй роботі Артем'єв наводить досить повні дані про нащадків Гантимура аж до 30-х років. XX ст. Однак від уваги дослідника вислизнула інформація про Діадора Васильовича Гантимурова з Іркутська, про якого йдеться у публікованих архівних матеріалах і який, мабуть, є прадіду М. Ф. Хартанович. У його дочки, Параски Діадорівни (Федотівни), у заміжжі Золотухиної, було семеро дітей, троє з яких після війни проживали в Ленінграді, у тому числі й Ганна Георгіївна – мама та бабуся авторів статті.

Наприкінці ХІХ ст. під час перепису населення Забайкальського краю представникам роду князів Гантимурових довелося підтверджувати своє право на дворянство та належні їм з XVII ст. землі.

У документах, що зберігаються в Російському державному історичному архіві, дається послідовна картина життя одного з тунгуських пологів, які відіграли колись значну роль у приєднанні Приамур'я до російської держави.

Література

Артем'єв А. Р. Росії вірне служіння. (Рід князів Гантимурових) // Забуті імена. Історія Далекого Сходу Росії у обличчях. Владивосток, 1994. Вип. 1.

Дмитровський М. Пам'яті князя У. І. Гантимурова // Східний ринок, 1999. № 17, серпень.

Долгих Б. Про. Розселення народів Сибіру XVII в. // Радянська етнографія. 1952. №3.

Долгих Б. О. Родовий та племінний склад народів Сибіру в XVII ст. //Тр. Ін-та етнографії. Нов. сірий. 1960. Т. 55.

Літопис міста Іркутська XVII-XIX ст. Іркутськ, 1996.

Любимов С. В. Титуловані пологи Російської імперії: Досвід докладного перерахування всіх титулованих російських дворянських прізвищ, із зазначенням походження кожного прізвища, а також часу отримання титулу та затвердження у ньому / Держ. Публ. Іст. Б-ка Росії. М., 2004.

Російсько-китайські відносини у XVII столітті. М., 1969. Т. 1.

Яковлєва П. Т. Перший російсько-китайський договір 1689 року. М., 1958.