При од-но-рідних членах мають подвійні союзи

Розставте розділові знаки. Вкажіть дві пропозиції, в яких потрібно поставити ОДНУ кому. Запишіть номери цих пропозицій.

1) Я любив довго блукати вулицями або парком або вздовж берега моря.

2) У сухому та чистому повітріпахне полином і стислим житом гречкою та польовою гвоздикою.

3) Рятівний вогник маяка то з'являвся то зникав у тумані, то знову виднівся вдалині.

4) Бабуся читала малечі казку і крадькома розглядала нового гостя.

5) Подерті чоботи віддали в майстерню і там їх полагодили.

Пояснення (див. також Правило нижче).

Розставимо розділові знаки.

1) Я любив довго блукати вулицями, або парком, або вздовж берега моря. - ДВІ Коми ставляться за однорідних обставин при ДВАЖДІ повторюваних спілках АБО.

2) У сухому і чистому повітрі пахне полином і стислим житом, гречкою та польовою гвоздикою. - Кома відокремлює однорідні доповнення, попарно пов'язані союзом І.І.

3) Рятівний вогник маяка то з'являвся, то зникав у тумані, то знову виднівся вдалині. - Коми відокремлюють однорідні обставини.

4) Бабуся читала малечі казку і крадькома розглядала нового гостя. - Кома не потрібна, тому що однорідні присудки пов'язані одиночним союзом ТАК (у значенні «І»)

5) Порвані чоботи віддали до майстерні, і там їх полагодили. - Кома потрібна, тому що пропозиція складносурядна. Першу основу віддали (невизначено-особисте), другу полагодили (невизначено-особисте)

Відповідь: 25

Відповідь: 25|52

Правило: Завдання 16. Розділові знаки в ССП та у реченні з однорідними членами

ЗНАКИ ЗАПИНАННЯ У СЛОЖ-НО-СО-ЧИНЕННОМУ ПРОПОЗИЦІЇ ТА У ПРОПОЗИЦІЇ З ОДНОРОДНИМИ ЧЛЕ-НА-МИ

У цьому завданні перевіряються знання двох пунктів:

1. За-п'яті у простій пропозиції з однорідними членами.

2. За-п'яті в складно-со-чинённом пред-ло-жен-ні, частини якого з'єднують сочинительные союзи, зокрема, союз І.

Ціль: знайти ДВА пред-ло-же-ня, в яких потрібно поставити за однією комою в каж-дом. Не дві, не три (а таке б-ва-є!) за-п'ятих, а одну. При цьому потрібно вказувати номери тих пропозицій, де була ПОСТАВЛЕНА пропущена за-п'ята, тому що бувають такі випадки, що в пропозиції вже є за-п'ята , наприклад, при дієпричетному обігу. Її ми не рахуємо.

Не слід шукати коми при різних обертах, вступних словах і в СПП: по специфікації в даному завданні перевіряються лише три зазначені пункти-грами. Якщо в пред-ло-жен-ні будуть не-об-хо-ди-ми за-п'яті на інші пра-ві-ла, вони вже будуть роз-став-ле-ни

Вірним буде відповідь з двох цифр, від 1 до 5, у будь-якій після-до-ва-тель-ності, без за-п'ятих і про-білих, наприклад: 15 , 12, 34.

Умовні позначення:

ОЧ - од-но-рідні члени.

ССП - складно-со-чинённое пред-ло-же-ня.

Ал-го-ритм ви-пов-не-ня за-да-ня повинен бути таким:

1. Визна-де-ля-ємо ко-лі-че-ство основ.

2. Якщо пред-ло-же-ня про-стоє, то на-хо-димо в ньому ВСІ ряди од-но-рід-них членів і об-ра-ща-єм-ся до пра-ві-лу .

3. Якщо основ дві, це складне пред-ло-же-ние, і кожна частина роз-сма-ри-ва-ет-ся від-дель-но (див. пункт 2).

Не за-бу-ва-єм, що од-но-рід-ні під-ле-жа-щі і ска-зу-е-ми со-зда-ють НЕ складне, а про-стое ускладнене пред-ло -Же-ня.

15.1 ЗНАКИ Зупинення при однорідних членах

Од-но-рідні члени речення - це такі члени, які відповідають на один і той же питання і відносяться до одного і того ж члену пред- ло-же-ня. Однорідні члени речення (як головні, так другорядні) завжди з'єднані сочинительной зв'язком, з со-ю-зом або без нього.

Наприклад: У «Дитячих роках Баг-ро-ва-онука» З. Аксаков з справді поетичним натхненням визначає і лет-ние , і зимові картини російської природи.

У даному пред-ло-жен-ні є один ряд ОЧ, це два од-но-рід-них опре-де-ле-ня.

В одному реченні може бути кілька рядів однорідних членів. Так, у пред-ло-жен-ні Невдовзі вдарила важка злива і накрила шумом дощових потоків і пориви вітру, і стогін соснового бору.рядів два: два ска-зу-е-мих, ударив і покрив; два до-пов-не-ня, по-ри-ви та стогони.

Зверніть увагу: у кожному ряду ОЧ діють свої пунк-ту-а-ці-он-ні пра-ві-ла.

Роз-смот-рим роз-лич-ные схеми пред-ло-же-ний з ОЧ і сфор-му-лі-ру-ем прав-ві-ла по-ста-нов-ки за-п'я-тих.

15.1.1. Ряд од-но-рідних членів, з'єднаних ТІЛЬКИ ін-то-на-ці-ей, без со-ю-зов.

Загальна схема: Про , Про , Про .

Пра-ви-ло: якщо два або кілька ОЧ з'єд-нен-них тільки ін-то-на-ці-ей, між ними за-п'я-та став-ся.

Наприклад: жовті, зелені, червоніяб-ло-ки.

15.1.2.

Загальна схема: Про та/або/або Про .

Пра-ві-ло: якщо два ОЧ з'єд-не-ни один-ночним з-ю-зом І / ТАК, між ними за-п'я-та не став-ся-ся.

Приклад 1: На натюрморті зображено жовті та червоніяб-ло-ки.

Приклад 2: Скрізь її зустріли ве-се-ло і дру-же-люб-но.

Приклад 3: Тільки ти так я залиш-ся жити в цьому будинку

Приклад 4: Я приготую рис з ово-ща-ми або плов.

15.1.3 Останній ОЧ при-єднаний зі-ю-зом І.

Загальна схема: Про , Про та Про .

Пра-ві-ло: Якщо останній од-но-рідний член приєднується союзом і, то кома перед ним не ставиться.

Наприклад: На натюрморті зображено жовті, зелені та червоніяб-ло-ки.

15.1.4. Однорідних членів більше двох і союз Іповторюється хоча б двічі

Пра-ві-ло: При різних комбінаціях союзного (пункт 15.1.2) і безсоюзного (пункт 15.1.1) поєднання однорідних членів речення дотримується пра-ві-ло: якщо однорідних членів більше двох і союз Іповторюється хоча б двічі, то кома ставиться між усіма однорідними членами

Загальна схема: О , і О , і О .

Загальна схема: і О , і О , і О .

Приклад 1: На натюрморті зображено жовті, і зелені, і червоніяб-ло-ки.

Приклад 2: На натюрморті зображено і жовті, і зелені, і червоніяб-ло-ки.

Більш складні при-ме-ри:

Приклад 3: Від дому, від де-ре-в'їв, і від го-лу-б'ят-ні, і від га-ле-реї- від усього побігли далеко довгі тіні.

Два союзи і, че-ти-ре ОЧ. За-п'ята між ОЧ.

Приклад 4: Було сумно і у весняному повітрі, і на темному небі, і у ва-го-ні. Три союзи та, три ОЧ. За-п'ята між ОЧ.

Приклад 5: Будинки, і дерева, і тро-туарибули приховані снігом. Два союзи і три ОЧ. За-п'ята між ОЧ.

Про-ра-ти-те вни-ма-ня, після остан-не-го ОЧ немає за-п'ятийБо це не між ОЧ, а після нього.

Іменно ця схема часто сприймається за помилкову і не-сут-ству-ю-щую, врахуйте це при ви-пов-не-ні за-да-ня.

Зверніть увагу: дане пра-ві-ло ра-бо-та-є лише за умови, що союз І по-вто-ря-ється в одному ряду ОЧ, а не в усьому пред-ло-жен-ні .

Роз-смот-рим приклади-ри.

Приклад 1: Вечорами за столом збиралися діти та доросліі читали вголос.Скільки рядів? Два: діти та дорослі; со-би-ра-лись і чи-та-ли. Союз і не по-вто-ря-ється в кожному ряду, він вжитий по одному разу. Тому за-п'яті не ставляться за правилами 15.1.2.

Приклад 2: Увечері Вадим пішов до своєї кімнати і сів. перечитуватилист та писати відповідь.Два ряди: пішов і сів; сів (навіщо? з якою метою?) пе-ре-чи-ти-вати і пи-сати.

15.1.5 Од-но-рідні члени з-од-но-ни з-ю-зом А, АЛЕ, ТАК(=але)

Схема: Про , а/а/так

Пра-ві-ло: За наявності союзу А, АЛЕ, ТАК(=але) коми ставляться.

Приклад 1: Учень пише бист-ро, але не-ак-ку-рат-но.

Приклад 2: Маля вже не хни-кал, а пла-кал на-зрид.

Приклад 3: Мала штучка червінчик, а ціна велика .

15.1.6 При од-но-рідних членах по-вто-ря-ють-ся союзи НІ НІ; НЕ ТЕ, НЕ ТЕ; ТЕ, ТО; АБО АБО; АБО АБО

Схема: Про або Про або Про

Пра-ві-ло: при двократному повторенні інших спілок (крім І) ні, ні; не те, не те; те, те; або або; або, або за-п'ята ставиться завжди:

Приклад 1: А старий роз-ха-жи-вал по кімнаті і то впів-го-ло-са на-пе-вал псал-ми, то вну-ши-тель-но навчав дочку.

Об-ра-ті-ті уни-ма-ня, що у пред-ло-же-нии мають-ся також однорідні обставини і до-пов-не-ня, але ми їх не ви-де-ля-ємо для більш точної картини.

Після ска-зу-е-мо-го «рас-ха-жи-вал» комою немає!Але якби замість союзу І ТО, І ТО був би просто І, за-п'ятих було цілих три (за пра-ві-лом 15.1.4)

15.1.7. При од-но-рідних членах є подвійні союзи.

Пра-ві-ло: При подвійних союзах за-п'ята ставиться перед другою його часткою. Це союзи як... і; не тільки але й; не стільки... скільки; наскільки... на-стільки; хоч і... але; якщо не... то; не те що... але; не те щоб... а; не тільки не, а, скоріше...чим і інші.

При-міри: Я маю доручення яквід судді, такодно івід усіх наших відомих.

Грін був не тількичудовим пей-за-жи-стом і ма-стером сю-же-та, алебув ще ідуже тонким пси-хо-ло-гом.

Мамо не те щосер-ди-лась, алевсе-таки була не-до-вільна.

Ту-ма-ни у Лондоні бувають якщо некожен день , точерез день не-пре-мен-но.

Він був НЕ стількирас-стро-ен , скількиздивований сформованою си-ту-а-ці-ей.

Об-ра-ти-те вни-ма-ние, що кожна частина подвійного союзу стоїть ПЕРЕД ОЧ, що дуже важливо враховувати при виконанні завдання 7 (тип «помилка на однорідні члени» ) ми вже зустрічалися з цими зі-ю-за-ми.

15.1.8. Часто од-но-рідні члени з'єд-ня-ють-ся по-пар-но

Загальна схема: Схема: О та О , О і О

Пра-ві-ло: При попарному об'єднанні другорядних членів пропозиції кома ставиться між парами (союз І діє ло-каль-но, тільки всередині груп):

Приклад1: Алеї, засаджені си-ре-ня-ми та лі-па-ми, в'я-за-ми і то-по-ля-ми, вели до дерев'яної ест-ра-де.

Приклад 2: Пісні були різні: про радість і горе, день минулий і день грящий.

Приклад 3: Книги з географії і туристські справи, друзі і випадкові знайомі твердили нам, що Ропотамо - один з найкрасивіших і диких куточків Бол-Гарії.

15.1.9.Не є од-но-рід-ними, тому не виділяються за-п'я-ти-ми:

Ряд по-друге, що мають посилений відтінок - це не однорідні члени.

А сніг йшов та йшов.

Прості ускладнені присудки також не є од-но-рід-ними

Сказав так сказав, піду про-верю.

Фра-зео-ло-гіз-ми з повторюваними со-ю-за-ми не є од-но-рід-ними членами

Ні те ні се, ні риба ні м'ясо; ні світло ні зоря; ні день ні ніч

Якщо у пропозиції є неоднорідні опре-де-ле-ня, які стоять перед пояснюється слів і характеризують один предмет з різних сторін, між ними не можна вставити союз і.

З глибини цвіт-ка несподівано піднявся сонний зо-ло-ти-стий джміль.

15.2. ЗНАКИ ЗАПИНАННЯ У СЛОЖ-НО-СО-ЧИНЕННОМУ ПРЕД-ЛО-ЖЕ-НИИ

Складно-со-чи-нен-ни-ми називаються склад-ні пред-ло-же-ня, в яких про-сті пропозиції рів-но-прав-ни за змістом і пов'язані со-чи-ні-тель- ними зі-ю-за-ми. Частини складносурядного пред-ло-же-ня не залежать один від одного і становлять одне смислове ціле.

Приклад: Тричі зимував він у Мирному, і щоразу повернення додому здавалося йому межею людського щастя.

Залежно від виду складального союзу, який пов'язує частини пред-ло-же-ня, всі складносурядні пред-ло-же-ня (ССП) діляться на три основних роз-ряду:

1) ССП з сполучними со-ю-за-ми (і; так у значенні і; ні..., ні; теж; також; не тільки..., але і; як..., так і);

2) ССП з роздільними со-ю-за-ми (то ..., то; не те ..., не те; або; або; чи ..., то чи);

3) ССП з супротивними со-ю-за-ми (а, але, так у значенні але, од-на-ко, зате, але зате, тільки-но, а).

15.2.1 Основне пра-ви-ло по-ста-нов-ки за-п'ятою в ССП.

За-п'ята між частинами складно-го пропозиції ставиться за основним пра-ві-лу, тобто ВСЕ-ГДА, за ис-клю-че-ні-єм особливих услов-ви-ях, які огра-ні-чи-ва-ють дію цього пра-ві-ла. Про ці умови ска-за-но у другій частині пра-ві-ла. У будь-якому випадку, щоб визначити, чи є пропозиція складною, необхідно знайти його граматичні основи. Що потрібно враховувати при цьому:

а) Да-ле-ко не завжди каж-до просте пред-ло-же-ня може мати і під-ле-жа-ще, і ска-зу-е-моє. Так, частотні пред-ло-же-ня з одного безособовою частиною, з присудком в не-визначено-лич-ному пред-ло-жен-ні. Наприклад: Багато праці належить йому, і він це знав.

Схема: [перед-стоїть], і [він знав].

У двері позвонили, і ніхто не зрушив з місця.

Схема: [по-дзвони-ні], і [ніхто не зрушив-ся].

б) Під-ле-жа-ще може бути виражене ме-сто-і-ні-я-ми, як лич-ни-ми, так і інших роз-рядів: Я раптом почув до болю знайомий голос, і це повернуло мене до життя.

Схема: [Я почув], і [це повернуло]. Не втрачайте ме-сто-име-ния в ролі під-ле-жа-ще-го, якщо воно дублює під-ле-жа-ще з першої частини! Це два пред-ло-же-ня, у кожного своя ос-но-ва, наприклад: Художник був добре знаком з усіма гостями, і він трохи здивувався, побачивши незна-ко-моє йому обличчя.

Схема: [Ху-дож-ник був зна-ком], і [він здивувався]. Порівняємо з аналогічною кон-струк-цією в простому пред-ло-жен-ні: Художник був добре знаком з усіма гостями і трохи здивувався, побачивши незна-ко-моє йому обличчя.[Про Оповідь та Про Оповідь].

в) По-скільки складне пред-ло-же-ня складається з двох простих, то цілком ве-ро-ят-но, що кожне з них може мати однорідні члени у своєму со-ста-ві. Коми ставляться і за правилом од-но-рідних членів, і за правилом складно-со-чинённого пред-ло-же-ня. Наприклад: Листя баг-ря-ні, зо-ло-тіпадали тихо на землю, і вітер кружляв їх у повітрі і підкидав.Схема пропозиції: [Ли-сть па-да-ли], і [вітер Про Оповідь і Про Оповідь].

15.2.2 Особливі умови по-ста-нов-ки зна-ків у складно-со-чинённом пред-ло-жен-ні

У шкільному курсі російської мови єдиним умовою, при якому між частками складного становища не ставить -ся за-п'я-та, є на-ли-чі об-ще-го вто-ро-сте-пен-но-го члена.

Найскладніше для учнів це зрозуміти, чи є загальний другорядний член пред-ло-же-ня, який дасть право не ставити за-п'яту між ча-стя-ми, або його немає. Загальний-значить, що відноситься од-но-вре-мен-но і до першої частини, і до другої. Якщо загальний член є-за-п'ята між частинами ССП не став-ся-ся. Якщо він є, то у другій частині не може бути аналогічного друга-сте-пен-ного члена, він тільки один, стоїть на початку пред-ло-же-ня. Розглянемо прості випадки:

Приклад 1: Через рік донька пішла до школи і мама змогла вийти на роботу..

Обидва простих пред-ло-ження однаковою мірою можуть претендувати на обставину часу «через рік». Що трапилося через рік? Донька пішла до школи. Мама змогла вийти на роботу.

Перестановка загального члена в кінець пропозиції змінює сенс: Донька пішла до школи, і мати змогла вийти на роботу через рік.І тепер цей другорядний член вже не загальний, а відносяться лише до другого простого пропозицію. Тому для нас так важливо по-перше, місце спільного члена, тільки початок пред-ло-же-ня , а по-друге, загальний зміст пред-ло-же-ня.

Приклад 2:До вечора вітер затих і на-чо-ло під-мо-ра-жи-вати. Що сталося до вечора? Вітер затих. Початок під-мо-ра-жити.

Тепер більш складний приклад 1: На околиці містасніг уже почав під-та-и-вати, і тут уже була цілком ве-сен-ня карт-ти-на. У реченні два об-сто-я-тель-ства, у кожного про-сто-го-своє. Саме по-цьому кома по-став-ле-на. Об-щого друга-ро-сте-пен-ного члена немає. Таким чином, наявність другого другорядного члена такого ж типу (місця, часу, мети) у другому положенні дає право поставити за п'яту.

Приклад 2: До ночі тем-пера-тура у мами під-ня-лась ще більше, і ми не спали всю ніч. Немає ос-но-ва-нь від-но-сити об-сто-я-тель-ство «до ночі» до другої частини складно-го пред-ло-же-ня, по-это-му за-п'я-та став-ся.

Не-об-хо-ді-мо від-мет-тіть, що бувають і інші випадки, при яких за-п'я-та не ставиться між частинами складно-со-чинённого пред-ло-же-ня. До них відноситься на-ли-чие загального ввод-но-го слова, загальної придаткової частини, а також двох пропозицій не-визначено-особ-них, без-особ-них один-на-ко-вих за струк-ту -ре, вос-кли-ца-тель-них. Але ці випадки не включалися в завдання ЄДІ, і в посібниках вони не представлені і в шкільному курсі не вивчаються.

(за мотивами повісті І.С. Тургенєва «Біжин луг»)

Був чудовий липневий день,
один із тих днів, які трапляються лише тоді,
коли погода встановилася надовго,
Здавалося – назавжди.
З раннього ранку небо ясно;
ранкова зоря не палає пожежею:
вона розливається лагідним рум'янцем
І не торкається своїм жаром.
Сонце - не вогнисте, не розжарене,
як під час спекотної посухи, де панує суховик,
не тьмяно-червоне, як перед бурею,
але світле і привітно-променисте, навіть трохи світліше –
мирно спливає під вузькою і довгою хмарою,
свіжо засяє і порине в фіолетовий її туман з ранку.
Верхній, тонкий край розтягнутої хмаринки засяє змійками;
блиск їх подібний до блиску кованого срібла.
Але ось знову хлинули граючі промені, -
і весело і велично, наче злітаючи,
піднімається могутнє світило, все яскравіше сяючи.
Близько полудня зазвичай з'являється
безліч круглих високих хмар з променями, що пробиваються крізь них.
золотаво-сірих, з ніжними білими краями.
Подібно до островів, що ніби пливуть без нічого,
розкиданим по річці, що нескінченно розлилася,
обтікає їх глибоко прозорими рукавами рівної синяви,
вони майже не рушають з місця, їх бажання такі;
далі, до небосхилу, вони зсуваються, тісняться,
синьові між ними вже не видно, немає яскравості тієї;
але самі вони так само блакитні, як небо:
всі вони наскрізь пройняті світлом і теплотою.
Колір небосхилу: легкий, блідо-ліловий, -
не змінюється на весь день і навколо однакової, незрівнянної краси;
ніде не темніє, не густіє гроза; зріє в полі зелене жито;
хіба подекуди простягнуться зверху вниз блакитні смуги:
то сіється прозорий, ледь помітний дощ.
Надвечір ці хмари зникають;
останні з них, чорнуваті та невизначені,
як дим, лягають рожевими клубами
навпроти західного Сонця, наче заворожені;
на місці, де воно закотилося так само спокійно, як і сходило,
червоне сяйво стоїть недовгий час над потемнілою землею і тоді,
тихо блимаючи, як дбайливо несуча свічка,
затеплиться на ньому вечірня зірка.
У такі дні фарби пом'якшені; світлі, але не яскраві;
на всьому лежить печатка якоїсь зворушливої ​​лагідності.
У такі дні жар буває іноді дуже сильний, піщані луки смаження,
іноді навіть "парить" по скатах полів - травам спекотно рости;
але вітер розганяє, розсовує спеку, що накопичилася, і вихори-кругообіги -
повітряні вежі –
безперечна ознака постійної погоди –
високими білими стовпами гуляють дорогами через ріллю.
У сухому і чистому повітрі пахне полином, луговою травою,
стиснутою житом, гречкою.
Навіть за годину до ночі ви не відчуваєте вогкості. Яке чисте небо!
Подібної погоди бажає землероб для збирання хліба.
–––––––––

І.С. Тургенєв. «Біжин луг» (уривок).
Був чудовий липневий день, один із тих днів, які трапляються лише тоді, коли погода встановилася надовго. З раннього ранку небо ясно; ранкова зоря не палає пожежею: вона розливається лагідним рум'янцем. Сонце - не вогнисте, не розпечене, як під час спекотної посухи, не тьмяно-багряне, як перед бурею, але світле і привітно променисте - мирно спливає під вузькою і довгою хмаринкою, свіжо засяє і зануриться, а ліловий її туман. Верхній, тонкий край розтягнутої хмаринки засяє змійками; блиск їх подібний до блиску кованого срібла... Але ось знову хлинули граючі промені, - і весело й велично, немов злітаючи, піднімається могутнє світило. Близько полудня зазвичай з'являється безліч круглих високих хмар, золотаво-сірих, з ніжними білими краями. Подібно до островів, розкиданих по річці, що нескінченно розлилася, обтікає їх глибоко прозорими рукавами рівної синяви, вони майже не рушають з місця; далі, до небосхилу, вони зрушуються, тісняться, синьові між ними вже не видно; але самі вони такі ж блакитні, як небо: вони всі наскрізь пройняті світлом і теплом. Колір небосхилу, легкий, блідо-ліловий, не змінюється на весь день і навколо однаковий; ніде не темніє, не густіє гроза; хіба подекуди простягнуться зверху вниз блакитні смуги: то сіється ледь помітний дощ. Надвечір ці хмари зникають; останні з них, чорнуваті і невизначені, як дим, лягають рожевими клубами навпроти сонця; на місці, де воно закотилося так само спокійно, як спокійно зійшло на небо, червоне сяйво стоїть недовгий час над потемнілою землею, і, тихо блимаючи, як дбайливо несама свічка, затеплиться на ньому вечірня зірка. У такі дні фарби пом'якшені; світлі, але не яскраві; на всьому лежить печатка якоїсь зворушливої ​​лагідності. У такі дні жар буває іноді дуже сильний, іноді навіть "парить" по схилах полів; але вітер розганяє, розсовує спеку, що накопичилася, і вихори-круговороти - безперечна ознака постійної погоди - високими білими стовпами гуляють дорогами через ріллю. У сухому і чистому повітрі пахне полином, стислим житом, гречкою; навіть за годину до ночі ви не відчуваєте вогкості. Подібної погоди бажає землероб для збирання хліба.

(фото - картина "Ріка Ілдь", художниця Лю - Любов Зубова)

1. Які члени речення називаються другорядними? Перерахуйте все другорядні членипропозиції.

2. Що називається доповненням?

3. До чого відноситься та чим виражається доповнення?

4. Що таке пряме доповнення, чим воно виражається?

5. Що таке опосередковане доповнення, чим воно виражається?

6. Що таке визначення?

7. Що таке узгоджене визначення та якими частинами мови воно виражається?

8. Яке визначення називається неузгодженим та якими частинами мови воно виражається?

9. Що називається додатком? Чим воно відрізняється від неузгодженого визначення?

10. Що називається обставиною? Перелічіть групи обставин за значенням, вкажіть, які питання вони відповідають, і наведіть приклади.

11. Назвіть способи вираження обставин, наведіть приклади.

Однорідні члени речення

§ 143. Поняття про однорідних членів

Однорідними є такі члени речення, які виконують однакову синтаксичну функцію та пов'язані між собою творчим зв'язком. Наприклад: Справжнє, непідробне золото – це доброта, чуйність, чуйність, уважність. щиро доброзичливе ставлення до людей. (Ніс.) У цій пропозиції два ряди однорідних членів: 1) справжнє, непідробне - однорідні визначення до золота, що підлягає; 2) доброта, чуйність, чуйність, уважність, доброзичливе ставлення - однорідні присудки.

При сочинительной зв'язку, що виражається з допомогою спілок і інтонації чи лише перелічувальної інтонації, слова з'єднуються як рівноправні, які залежать друг від друга. Так, у реченні У сухому і чистому повітрі пахне полином, стислим житом, гречкою. (Т.) однорідні доповнення полином, житом, грекою пов'язані між собою безсполучниковим зв'язком, за допомогою тільки інтонації; однорідні визначення сухому та чистому – за допомогою союзу та інтонації.

Однорідними може бути як головні, і другорядні члени пропозиції: Тут Лазарєв і Чичиков поцілувалися. (Г.) Облітають з яблунь листя, сухо шепочуться з травою. (Луг.) Той, хто бачив хоч одного разу цей край і цю гладь, той майже берізці кожній ніжці радий поцілувати. (Ес.) Ліс, ніби терем розписний, фіолетовий, золотий, багряний, стоїть над сонячною галявиною. (Бун.) Так трепетно ​​і ніжно внизу цвіте вільха. (Луг.)

Був чудовий липневий день, один із тих днів, які трапляються лише тоді, коли погода встановилася надовго. З раннього ранку небо ясно; ранкова зоря не палає пожежею: вона розливається лагідним рум'янцем. Сонце — не вогнисте, не розпечене, як під час спекотної посухи, не тьмяно-червоне, як перед бурею, але світле і привітно променисте — мирно спливає під вузькою і довгою хмаринкою, свіжо засяє і зануриться в її ліловий туман. Верхній, тонкий край розтягнутої хмаринки засяє змійками; блиск їх подібний до блиску кованого срібла... Але ось знову хлинули граючі промені, — і весело й велично, немов злітаючи, піднімається могутнє світило. Близько полудня зазвичай з'являється безліч круглих високих хмар, золотаво-сірих, з ніжними білими краями. Подібно до островів, розкиданих по річці, що нескінченно розлилася, обтікає їх глибоко прозорими рукавами рівної синяви, вони майже не рушають з місця; далі, до небосхилу, вони зрушуються, тісняться, синьові між ними вже не видно; але самі вони такі ж блакитні, як небо: вони всі наскрізь пройняті світлом і теплом. Колір небосхилу, легкий, блідо-ліловий, не змінюється на весь день і навколо однаковий; ніде не темніє, не густіє гроза; хіба подекуди простягнуться зверху вниз блакитні смуги: то сіється ледь помітний дощ. Надвечір ці хмари зникають; останні з них, чорнуваті і невизначені, як дим, лягають рожевими клубами навпроти сонця; на місці, де воно закотилося так само спокійно, як спокійно зійшло на небо, червоне сяйво стоїть недовгий час над потемнілою землею, і, тихо блимаючи, як дбайливо несама свічка, затеплиться на ньому вечірня зірка. У такі дні фарби пом'якшені; світлі, але не яскраві; на всьому лежить печатка якоїсь зворушливої ​​лагідності. У такі дні жар буває іноді дуже сильний, іноді навіть парить по схилах полів; але вітер розганяє, розсовує спеку, що накопичилася, і вихори-круговороти — безперечна ознака постійної погоди — високими білими стовпами гуляють дорогами через ріллю. У сухому і чистому повітрі пахне полином, стислим житом, гречкою; навіть за годину до ночі ви не відчуваєте вогкості. Подібної погоди бажає землероб для збирання хліба. У такий день полював я одного разу за тетеревами в Чорному повіті, Тульській губернії. Я знайшов і настріляв досить багато дичини; наповнений ягдташ немилосердно різав мені плече; але вже вечірня зоря згасала, і в повітрі, ще світлому, хоча не осяяному променями сонця, що закотилося, починали густіти й розливатись холодні тіні, коли я зважився, нарешті, повернутися до себе додому. Швидкими крокамипройшов я довгу «площу» кущів, піднявся на пагорб і замість очікуваної знайомої рівнини з дубовим ліском праворуч і низенькою білою церквою на віддалі, побачив зовсім інші, мені не відомі місця. Біля ніг моїх тяглася вузька долина; прямо, навпаки, крутою стіною здіймався частий осинник. Я здивувався, озирнувся... «Еге! — подумав я, — та це я зовсім не туди потрапив: я надто забрав праворуч», — і, сам дивуючись своїй помилці, швидко спустився з пагорба. Мене відразу охопила неприємна, нерухома вогкість, наче я ввійшов у льох; густа висока трава на дні долини, вся мокра, біліла рівним скатертиною; ходити нею було якось страшно. Я скоріше видерся на другий бік і пішов, забираючи вліво, вздовж осинника. Кажани вже гасали над його сонними верхівками, таємниче кружляючи і тремтячи на невиразному небі; жваво і прямо пролетів у висоті запізнілий яструбок, поспішаючи до свого гнізда. «Ось як тільки я вийду на той кут,— думав я про себе,— тут зараз і буде дорога, а з версту гака я дав!» Я нарешті дістався до рогу лісу, але там не було ніякої дороги: якісь некошені, низькі кущі широко розстилалися переді мною, а за ними, далеко-далеко, виднілося пустельне поле. Я знову зупинився. «Що за притча?.. Та де ж я?» Я став нагадувати, як і куди ходив протягом дня... «Е! та це Парахінські кущі! - вигукнув я нарешті, - точно! Он це, мабуть, Синдіївський гай... Та як же це я сюди зайшов? Так далеко?.. Дивно! Тепер знову треба право взяти». Я пішов праворуч через кущі. Тим часом ніч наближалася і росла, як грозова хмара; здавалося, разом із вечірніми парами звідусіль піднімалася і навіть з висоти лилася темрява. Мені трапилася якась незграбна, заросла доріжка; я вирушив нею, уважно поглядаючи вперед. Все кругом швидко чорніло і вщухало, — одні перепели зрідка кричали. Невеликий нічний птах, що нечутно і низько мчав на своїх м'яких крилах, майже наткнувся на мене і полохливо пірнув убік. Я вийшов на узлісся кущів і побрів по полю межею. Вже я ледве розрізняв віддалені предмети; поле неясно біліло навколо; за ним, з кожною миттю насуваючись, величезними клубами здіймався похмурий морок. Глухо лунали мої кроки в застигаючому повітрі. Зблідле небо знову стало синіти — але то вже була синьова ночі. Зірочки замиготіли, заворушились на ньому. Що я прийняв за гай, виявилося темним і круглим пагорбом. "Та де ж це я?" — повторив я знову вголос, зупинився втретє і запитливо глянув на свого англійського жовто-пігого собаку Діанку, рішуче розумного з усіх чотирилапих тварин. Але найрозумніша з чотириногих тварюків тільки повила хвостиком, похмуро моргнула втомленими очима і не подала мені ніякої слушної поради. Мені стало соромно перед нею, і я відчайдушно кинувся вперед, наче раптом здогадався, куди слід було йти, обігнув бугор і опинився в неглибокій, навкруги розораній лощині. Дивне почуття одразу опанувало мене. Лощина ця мала вигляд майже правильного котла з пологими боками; на дні її стирчало кілька великих білих каменів, — здавалося, вони сповзлися туди для таємної наради, — і до того в ній було німо і глухо, так плоско, так похмуро висіло над нею небо, що серце в мене стислося. Якийсь звір мало і жалібно пискнув між каменями. Я поспішив вибратися назад на бугор. Досі я ще не втрачав надії знайти дорогу додому; але тут я остаточно переконався в тому, що заблукав зовсім, і, вже нітрохи не намагаючись дізнаватися навколишні місця, майже зовсім потонули в темряві, пішов собі прямо, по зірках — навздолі... Біля півгодини йшов я так, важко переставляючи ноги. Здавалося, я ніколи не бував у таких порожніх місцях: ніде не мерехтів вогник, не чулося ніякого звуку. Один пологий пагорб змінювався іншим, поля нескінченно тяглися за полями, кущі ніби вставали раптом із землі перед моїм носом. Я все йшов і вже збирався було прилягти десь до ранку, як раптом опинився над страшною прірвою. Я швидко відсмикнув занесену ногу і, крізь ледве прозорий морок ночі, побачив далеко під собою величезну рівнину. Широка річкаобгинала її півколом, що йде від мене; сталеві відблиски води, зрідка і невиразно мерехтливі, позначали її течію. Пагорб, на якому я був, спускався раптом майже стрімким урвищем; його величезні обриси відокремлювалися, чорніючи, від синюватої повітряної порожнечі, і просто піді мною, в кутку, освіченому тим урвищем і рівниною, біля річки, яка в цьому місці стояла нерухомим, темним дзеркалом, під самою кручею пагорба, червоним полум'ям горіли і диміли один. біля дружки два вогники. Навколо них копошилися люди, вагалися тіні, іноді яскраво освітлювалася передня половина маленької кучерявої голови. Я впізнав, куди я зайшов. Цей луг славиться в наших околицях під назвою Бежина лугу... Але повернутися додому не було жодної можливості, особливо вночі; ноги підкошувалися піді мною від втоми. Я наважився підійти до вогників і в суспільстві тих людей, яких прийняв за гуртівників, дочекатися зорі. Я благополучно спустився вниз, але не встиг випустити з рук останню схоплену мною гілку, як раптом дві великі, білі, кудлаті собаки зі злим гавканням кинулися на мене. Дитячі дзвінкі голоси пролунали навколо вогнів; два-три хлопчики швидко піднялися з землі. Я відгукнувся на їхні запитання. Вони підбігли до мене, відкликали відразу собак, яких особливо вразила поява моєї Діанки, і я підійшов до них. Я помилився, прийнявши людей, які сиділи навколо тих вогнів, за гуртовщиків. Це просто були селянські дітлахи із сусідніх сіл, які стерегли табун. В жарку літню пору коней виганяють у нас на ніч годуватись у полі: вдень мухи та оводи не дали б їм спокою. Виганяти перед вечором та приганяти на ранковій зорі табун — велике свято для селянських хлопчиків. Сидячи без шапок і в старих кожушках на найжвавіших клячонках, мчать вони з веселим гиканням і криком, бовтаючи руками та ногами, високо підстрибують, дзвінко регочуть. Легкий пил жовтим стовпом піднімається і мчить дорогою; далеко розноситься дружний тупіт, коні біжать, нагостривши вуха; попереду всіх, задерши хвіст і безперестанку міняючи ногу, скаче якийсь рудий космач, з реп'яхом у сплутаній гриві. Я сказав хлопчикам, що заблукав і підсів до них. Вони спитали мене, звідки я, помовчали, відступили. Ми трохи поговорили. Я ліг під обгризений кущик і почав дивитися навкруги. Картина була чудова: біля вогнів тремтіло і ніби завмирало, упираючись у темряву, кругле червоне віддзеркалення; полум'я, спалахуючи, зрідка закидало за межі того кола швидкі відблиски; тонкий язик світла лизне голі суки лозника і разом зникне; гострі, довгі тіні, вриваючись на мить, добігали до самих вогників: морок боровся зі світлом. Іноді, коли полум'я горіло слабше і гурток світла звужувався, з темряви, що насунулася, раптово виставлялася кінська голова, гніда, з звивистою проточиною, або вся біла, уважно і тупо дивилася на нас, швидко жуючи довгу траву, і, з жвавою довгою травою, і, з жвавою довгою травою. Тільки чути було, як вона продовжувала жувати і відпиркувати. З освітленого місця важко розгледіти, що робиться в темряві, і тому зблизька все здавалося задернутим майже чорною завісою; але далі до небосхилу довгими плямами невиразно виднілися пагорби та ліси. Темне чисте небо урочисто і неосяжно високо стояло над нами з усією своєю таємничою пишністю. Солодко соромилися груди, вдихаючи той особливий, нудний і свіжий запах- запах російської літньої ночі. Навколо не чулося майже ніякого шуму... Лише зрідка в близькій річці з раптовою звучністю плесне велика риба і прибережна тростина слабо зашумить, ледь похитнувшись хвилею, що набігла... Одні вогники тихенько потріскували. Хлопчики сиділи навколо них; тут же сиділи й ті два собаки, яким так захотілося мене з'їсти. Вони ще довго не могли примиритися з моєю присутністю і, сонливо жмурячись і косачись на вогонь, зрідка гарчали з незвичайним почуттям власної гідності; спершу гарчали, а потім трохи верещали, ніби шкодуючи про неможливість виконати своє бажання. Усіх хлопчиків було п'ять: Федя, Павлуша, Іллюша, Костя та Ваня. (З їхніх розмов я дізнався їхні імена і маю намір тепер познайомити з ними читача.) Першому, старшому з усіх, Федю, ви дали б років чотирнадцять. Це був стрункий хлопчик, з гарним і тонким, трохи дрібними рисами обличчя, кучерявим білявим волоссям, світлими очима і постійною напіввеселою, напіврозсіяною посмішкою. Він належав, за всіма прикметами, до багатої сім'ї і виїхав у поле не за потребою, а так, для забави. На ньому була строката ситцева сорочка з жовтою облямівкою; невеликий новий армячок, одягнений внакидку, трохи тримався на його вузеньких плічках; на блакитному поясі висів гребінець. Чоботи його з низькими халявами були наче його чоботи — не батькові. У другого хлопчика, Павлуші, волосся було скуйовджене, чорне, очі сірі, вилиці широкі, обличчя бліде, рябе, рот великий, але правильний, вся голова величезна, як то кажуть, з пивний котел, тіло присадкувате, незграбне. Малий був непоказний — що й казати! — все ж таки він мені сподобався: дивився він дуже розумно й прямо, та й у голосі в нього звучала сила. Одягом своїм він хизуватися не міг: вся вона складалася з простої кумедної сорочки та з латаних портів. Обличчя третього, Іллюші, було досить незначне: горбоносе, витягнуте, підсліпувате, воно виражало якусь тупу, хворобливу турботливість; стислі губи його не ворушилися, зсунуті брови не розходилися — він ніби все мружився від вогню. Його жовте, майже біле волосся стирчало гострими косичками з-під низенької повстяної шапочки, яку він обома руками насував собі на вуха. На ньому були нові ноги та онучи; товста мотузка, тричі перевита навколо табору, ретельно стягувала його охайну чорну свитку. І йому та Павлуші на вигляд було не більше дванадцяти років. Четвертий, Костя, хлопчик років десяти, збуджував мою цікавість своїм задумливим і сумним поглядом. Все обличчя його було невелике, погане, у ластовинні, донизу загострене, як у білки: губи ледве можна було розрізнити; але дивне враження справляли його великі, чорні, рідким блиском блискучі очі: вони, здавалося, хотіли щось висловити, навіщо мовою, — мовою принаймні, — не було слів. Він був маленького зросту, складання хисткого і одягнений досить бідно. Останнього, Ваню, я спершу було й не помітив: він лежав на землі, скромно приторкнувши під незграбну рогожу, і тільки зрідка виставляв з-під неї свою русяву кучеряву голову. Цьому хлопчику було лише років сім. Отже, я лежав під кущиком осторонь і поглядав на хлопчиків. Невеликий котельчик висів над одним із вогнів; у ньому варилися «картоплі». Павлуша спостерігав за ним і, стоячи на колінах, тицяв тріскою в воду, що закипала. Федя лежав, спершись на лікоть і розкинувши підлоги свого вірменя. Іллюша сидів поруч із Костею і так само напружено мружився. Костя похнюпив трохи голову і дивився кудись у далечінь. Ваня не ворушився під своєю рогожею. Я вдав сплячий. Потроху хлопчики знову розмовляли. Спершу вони покаякали про те й про це, про завтрашні роботи, про коней; але раптом Федя звернувся до Іллюші і, ніби поновлюючи перервану розмову, спитав його: — Ну і що ж ти так бачив домового? — Ні, я його не бачив, та його й бачити не можна, — відповів Іллюша сиплим і слабким голосом, звук якого якнайкраще відповідав виразу його обличчя, — а чув... Та й не я один. — А де він у вас водиться? - Запитав Павлуша. — У старій рольні. — А хіба ви ходите на фабрику? - Як же, ходимо. Ми з братом, з Авдюшкою, у лісівниках перебуваємо. — Бач ти — фабричні! — Ну, то як же ти його чув? — спитав Федько. - А ось як. Довелося нам з братом Авдюшкою, та з Федором Міхеєвським, та з Івашкою Косим, ​​та з іншим Івашкою, що з Червоних Пагорбів, та ще з Івашком Сухоруковим, та ще були там інші дітлахи; усіх було нас хлопців з десять — як є вся зміна; але ж довелося нам у рольне заночувати, тобто не те щоб так довелося, а Назаров, наглядач, заборонив; каже: «Що, мовляв, вам, хлопцям, додому тягатися; завтра роботи багато, то ви, хлопці, додому не ходите». Ось ми лишились і лежимо всі разом, і почав Авдюшка говорити, що, мовляв, хлопці, ну, як прийде домовик?.. І не встиг він, Авдей-от, проговорити, як раптом хтось над головами в нас і заходив; але лежали ми внизу, а заходив він нагорі, біля колеса. Чуємо ми: ходить, дошки під ним так і гнуться, так і тріщать; ось пройшов він через наші голови; вода раптом по колесу як зашумить, зашумить; застукає, застукає колесо, закрутиться; але заставки біля палацу спущені. Дивуємося ми: хто ж їх підняв, що вода пішла; Але колесо покрутилося, покрутилося та й стало. Пішов той знову до дверей нагорі та по сходах спускатися став, і так спускається, наче не поспішає; сходинки під ним так навіть і стогнуть... Ну, підійшов той до наших дверей, почекав, почекав — двері раптом усі так і відчинилися. Злякалися ми, дивимося — нічого... Раптом, дивись, у одного чана форма заворушилася, піднялася, поринула, була схожа, скидалася на повітря, немов хтось нею полоскав, та й знову на місце. Потім у другого чана гак знявся з цвяха та знову на цвях; потім ніби хтось до дверей пішов та раптом як закашляє, як заперхає, ніби вівця яка, та зично так... Ми всі так купою і впали, один під одного полізли... Вже як же ми налякалися в ту пору! — Бач як! - промовив Павло. — Чого ж він розкашлявся? - Не знаю; може, від вогкості.Усі помовчали. — А що, — спитав Федько, — картоплі зварилися? Павлуша помацав їх. — Ні, ще сири... Бач, хлюпнула,— додав він, повернувши обличчя в напрямку річки,— мабуть, щука... А от зірочка покотилася. — Ні, я вам що, братики, розкажу,— заговорив Костя тонким голоском,— послухайте-но, якби тятя при мені розповідав. — Ну, слухаємо, — з поблажливим виглядом сказав Федько. — Ви ж знаєте Гаврила, слобідського тесляра?- Ну так; знаємо. — А чи знаєте, чому він такий невеселий, мовчить, знаєте? Ось чому він такий невеселий. Пішов він раз, тятенька говорив, — пішов він, братики мої, у ліс по горіхи. Ось пішов він у ліс по горіхи та й заблукав; зайшов — бозна-куди зайшов. Він уже ходив, ходив, братики мої, — ні! не може знайти дороги; а вже ніч надворі. Ось і сів він під дерево; давай, мовляв, дочекаюся ранку, присів і задрімав. Ось задрімав і раптом чує, хтось його кличе. Дивиться – нікого. Він знову задрімав — знову звуть. Він знову дивиться, дивиться: а перед ним на гілці русалка сидить, хитається і його до себе кличе, а сама помирає зі сміху, сміється... А місяць світить сильно, так сильно, виразно світить місяць - все, братики мої, видно. Ось кличе вона його, і така вся сама світленька, біленька сидять на гілці, наче плоточка якась або піскар, — а то ось ще карась буває такий білуватий, срібний... Гаврило тесляр так і обмер, братики мої, а вона знай регоче та його все до себе так рукою кличе. Гаврило вже й підвівся, послухався було русалки, братики мої, та, знати, господь його надоумив: таки поклав на себе хрест... А як йому було важко хрест класти, братики мої; каже, рука просто як кам'яна, не повертається... Ах ти такою, а!.. Ось як поклав він хрест, братики мої, русалонька й сміятися перестала, та раптом як заплаче... Плаче вона, братики мої, очі волоссям утирає, а волосся у неї зелене, що твоє коноплі. Ось глянув, глянув на неї Гаврило, та й почав її питати: «Чого ти, лісове зілля, плачеш?» А русалка як заговорить йому: «Не хреститися б тобі, каже, чоловіче, жити б тобі зі мною на веселощі до кінця днів; а плачу я, вбиваюсь від того, що ти хрестився; та не я сама вбиватимусь: убивайся ж і ти до кінця днів». Тут вона, братики мої, зникла, а Гаврилі одразу і зрозуміло стало, як йому з лісу, тобто вийти... А тільки з того часу ось він все невеселий ходить. - Ека! — промовив Федько після недовгого мовчання, — та як же це може така лісова погань хрестиянську душу спортити, — він же її не послухався? - Та ось іди ти! - Сказав Костя. — І Гаврило баїв, що голосок, мовляв, у неї такий тоненький, жалібний, як у жаби. — Твій батько сам це розповідав? — вів далі Федько. - Сам. Я лежав на полатях, чув. — Чудова справа! Чого йому бути невеселим?.. А знати, він їй сподобався, що покликала його. - Так, сподобався! - Підхопив Іллюша. - Як же! Залоскотати вона його хотіла, ось що вона хотіла. Це їхня справа, цих русалок. — А ось і тут мають бути русалки, — зауважив Федько. — Ні,— відповів Костя,— тут чисте, вільне місце. Одне – річка близько. Усі змовкли. Раптом, десь на відстані, пролунав протяжний, дзвінкий, майже стінливий звук, один із тих незрозумілих нічних звуків, які виникають іноді серед глибокої тиші, піднімаються, стоять у повітрі і повільно розносяться нарешті, ніби завмираючи. Прислухаєшся — і ніби нічого немає, а дзвенить. Здавалося, хтось довго, довго прокричав під самим небосхилом, хтось інший ніби відгукнувся йому в лісі топким, гострим реготом, і слабкий, шиплячий свист промчав річкою. Хлопчики переглянулися, здригнулися. - З нами хресна сила! - Прошепотів Ілля. - Ех ви, ворони! — крикнув Павло, — чого злякалися? Подивіться, картоплі зварилися. (Всі підсунулися до котельчика і почали їсти картопля, що димить; один Ваня не ворухнувся.) Що ж ти? - сказав Павло. Але він не виліз із-під свого рогожи. Котельчик незабаром весь спорожнився. — А чули ви, хлопчаки, — почав Іллюша, — що напрочуд у нас на Варнавицях трапилося? — На греблі? — спитав Федько. — Так, так, на греблі, на прорваній. Ось уже нечисте місце, таке нечисте, і глухе таке. Навколо всі такі байраки, яри, а в ярах все казюлі водяться. — Що таке трапилося? кажи... — А ось що сталося. Ти, може, Федю, не знаєш, а тільки там у нас потоплений похований; а втопився він давним-давно, як ставок ще був глибокий; тільки могилка його ще видно, та й та трохи видна: так — горбочок... От днями кличе прикажчик псаря Єрмила; каже: «Іди, мовляв, Єрміле, на пошту». Єрміл у нас завжди на пошту їздить; собак він усіх своїх поморив: не живуть вони в нього чомусь, так ніколи й не жили, а псар він хороший, усім узяв. Ось поїхав Єрміл по пошту, та й забарився в місті, але їде назад він уже хмелений. А ніч, і світла ніч: місяць світить... От і їде Єрміл через греблю: така вже дорога його вийшла. Їде він так, псар Єрміл, і бачить: у потопельника на могилі баранчик, білий такий, кучерявий, гарненький, походжає. От і думає Єрміл: «Сім візьму його, — що йому так пропадати», та й сліз, і взяв його на руки... Але баранець — нічого. Ось іде Єрміл до коня, а кінь від нього витріщається, хропе, головою трясе; проте він її відпрукав, сів на неї з баранчиком і поїхав знову: баранчик перед собою тримає. Дивиться він на нього, і баранець йому просто в очі так і дивиться. Страшно йому стало, Єрмилу псарю: що, мовляв, не пам'ятаю я, щоб так барани комусь в очі дивилися; проте нічого; став він його так по шерсті гладити, - каже: "Бяша, бяша!" А баран раптом як вишкірить зуби, та йому теж: «Бяша, бяша...» Не встиг оповідач вимовити це останнє слово, як раптом обидва собаки разом піднялися, з судорожним гавкотом кинулися геть від вогню і зникли в темряві. Усі хлопці злякалися. Ваня вискочив з-під свого рогожи. Павлуша з криком кинувся за собаками. Лай їх швидко віддалявся... Почулася неспокійна біганина стривоженого табуна. Павлуша голосно кричав: «Сірий! Жучка!..» За кілька хвилин гавкіт замовк; голос Павла принісся здалеку... Минуло ще трохи часу; хлопчики з подивом переглядалися, ніби вичікуючи, щось буде... Раптом пролунав тупіт коня, що скаче; круто зупинилася вона біля самого вогнища, і, вчепившись за гриву, швидко стрибнув з неї Павлуша. Обидва собаки також скочили в коло світла і одразу сіли, висунувши червоні язики. - Що там? що таке? — спитали хлопці. — Нічого,— відповів Павло, махнувши рукою на коня,— отак собаки зачули. Я думав, вовк, — додав він байдужим голосом, швидко дихаючи всіма грудьми. Я мимоволі помилувався Павлушею. Він був дуже гарний цієї миті. Його некрасиве обличчя, жваве швидкою їздою, горіло сміливою завзятістю і твердою рішучістю. Без хмизки в руці, вночі, він, нітрохи не вагаючись, поскакав один на вовка... «Що за славний хлопчик!» — думав я, дивлячись на нього. — А бачили їх, чи що, вовків? - Запитав трусик Костя. — Їх завжди тут багато, — відповів Павло, — та вони неспокійні лише взимку. Він знову зачепив перед вогнем. Сідаючи на землю, впустив він руку на волохату потилицю одного з собак, і довго не повертало голови зраділа тварина, з вдячною гордістю поглядаючи збоку на Павлушу. Ваня знову забився під рогожку. — А які ти нам, Ілюшко, страхи розповідав, — заговорив Федько, якому, як синові багатого селянина, доводилося бути співаючим (сам же він говорив мало, боячись упустити свою гідність). — Та й собак тут нелегка смикнула загавкати... А точно, я чув, це місце у вас нечисте. — Варнавиці?.. Ще б пак! ще яке нечисте! Там не раз, кажуть, старого пана бачили — покійного пана. Ходить, кажуть, у каптані довгостатеві і все це так охає, чогось на землі шукає. Його раз дідусь Трохимич зустрів: «Що, мовляв, батюшку, Іване Івановичу, зволиш шукати на землі?» — Він спитав його? - перебив здивований Федько.- Так, спитав. — Ну, молодець після цього Трохимович... Ну, і що ж той? — Розрив-трави, каже, шукаю. Та так глухо каже, глухо: — розрив-трави. — А на що тобі, батюшку Іване Івановичу, розрив-трави? — Давит, каже, могила тисне, Трохимич: он хочеться, он... - Бач який! — зауважив Федько,— мало, мабуть, пожив. — Яке диво! - промовив Костя. — Я думав, небіжчиків можна тільки в батьківську суботу бачити. — Небіжчиків у будь-яку годину бачити можна, — впевнено підхопив Іллюша, який, скільки я міг помітити, краще за інших знав усі сільські повір'я... — Але ж у батьківську суботу ти можеш і живого побачити, за ким, тобто в тому році черга помирати. Варто тільки вночі сісти на паперть на церковну та все на дорогу дивитися. Ті й підуть повз тебе дорогою, кому, тобто, помирати того року. Ось у нас минулого року баба Уляна на паперть ходила. — Ну і бачила вона когось? — з цікавістю спитав Костя. - Як же. Насамперед вона сиділа довго, довго, нікого не бачила і не чула... тільки все ніби собачка так загавкає, загавкає десь... Раптом, дивиться: іде по доріжці хлопчик в одній сорочці. Вона сподобалася — Івашка Федосєєв іде... — Той, що помер навесні? - перебив Федько. - Той самий. Іде й голівки не піднімає... А впізнала його Уляна... Але потім дивиться: баба йде. Вона вдивлятись, вдивлятися – ах ти, господи! — сама йде дорогою, сама Уляна. — Невже сама? — спитав Федько.— Їй-богу, сама. — Ну що ж, вона ще не вмерла? — Та ще року не минуло. А ти глянь на неї: у чому душа тримається. Усі знову притихли. Павло кинув жменю сухого сучка на вогонь. Різко зачорніли вони на полум'ї, що раптом спалахнуло, затріщали, задимилися і пішли коробитися, піднімаючи обпалені кінці. Віддзеркалення світла вдарило, рвучко тремтячи, на всі боки, особливо вгору. Раптом звідки не візьмись білий голубчик,— налетів просто в це віддзеркалення, полохливо покрутився на одному місці, весь обливаючись гарячим блиском, і зник, брязкаючи крилами. — Знати, від дому відбився, — зауважив Павло. — Тепер летітиме, поки на що натрапить, і де ткне, там і ночує до зорі. — А що, Павлушо, — промовив Костя, — чи не праведна ця душа летіла на небо, ось? Павло кинув іншу жменю сучків на вогонь. — Можливо, — нарешті промовив він. — А скажи, мабуть, Павлуше,— почав Федько,— що, у вас теж у Шаламові було бачити передбачення небесне? — Як сонця не стало видно? Як же. - Чай, налякалися і ви? — Та не ми самі. Пан наш, хоша і тлумачив нам наперед, що, мовляв, буде вам передбачення, а як затемніло, сам, кажуть, так перетрусився, що на-поди. А на дворовій хаті баба куховарка, так та, як тільки темніло, чуєш, узяла та рогачем усі горщики перебила в печі: «Кому тепер є, каже, настав кінець світу». Так шті й потекли. А в нас на селі такі, брате, чутки ходили, що, мовляв, білі вовки по землі побіжать, людей їсти будуть, хижий птах полетить, а то й самого Трішку побачать. — Якого це Трішку? — спитав Костя. - А ти не знаєш? — з жаром підхопив Іллюша, — ну, брате, відкентєльова ж ти, що Трішки не знаєш? Сидні ж у вас у селі сидять, ось точно сидні! Трішка — це буде така людина дивовижна, яка прийде; а прийде він, коли настане останні часи. І буде він такий дивовижний чоловік, що його і взяти не можна буде, і нічого йому зробити не можна буде: така вже буде дивовижна людина. Захочуть його, наприклад, взяти селяни; вийдуть на нього з дубом, оточать його, але він їм очі відведе — так відведе їм очі, що вони самі один одного поб'ють. В острог його посадять, наприклад, — він попросить водички випити в ковзанку: йому принесуть ковшик, а він пірне туди, та й поминай, як звали. Ланцюги на нього одягнуть, а він у долоні затремтить — вони з нього так і потрапляють. Ну, і ходитиме цей Трішка по селах та містах; і буде цей Тришка, лукавий чоловік, спокушати народ хрестиянський... ну, а зробити йому не можна буде нічого... Такий він буде дивовижний, лукавий чоловік. - Ну так, - продовжував Павло своїм неквапливим голосом, - такий. Ось його й чекали у нас. Старі казали, що ось, мовляв, як тільки передбачення небесне зачнеться, то Трішка й прийде. Ось і почалося передбачення. Висипав увесь народ надвір, у полі, чекає, що буде. А у нас, ви знаєте, місце бачне, вільне. Дивляться — раптом від слобідки з гори йде якась людина, така мудра, голова така дивовижна... Всі як крикнуть: «Ой, Трішка йде! ой, Трішка йде! - Та хто куди! Староста наш у канаву заліз; старостиха в підворітті застрягла, благим матом кричить, свого ж двірного собаку так залякала, що той з ланцюга геть, та через тин, та в ліс; а Кузькін батько, Дорофєїч, скочив у овес, присів, та й давай кричати перепелом: «Авось, мовляв, хоч птаха ворог, душогубець, пошкодує». Таке ж усе переполошилися!.. А людина це йшов наш бочар, Вавіло: збан собі новий купив та на голову порожній збан і вдягнув. Всі хлопчики засміялися і знову замовкли на мить, як це часто трапляється з людьми, які розмовляють на відкритому повітрі. Я подивився навкруги: урочисто і царственно стояла ніч; сиру свіжість пізнього вечора змінила північна суха теплиня, і ще довго було їй лежати м'яким пологом на полях, що заснули; ще багато часу залишалося до першого белькотіння, до перших шерехів і шелестів ранку, до перших росинок зорі. Місяця не було на небі: вона на той час пізно сходила. Незліченні золоті зірки, здавалося, тихо текли всі, навперейми мерехтивши, у напрямку Чумацького Шляху, і, право, дивлячись на них, ви ніби невиразно відчували самі стрімкий, безперервний біг землі... Дивний, різкий, болісний крик пролунав раптом двічі разом над річкою і через кілька миттєвостей повторився вже далі... Костя здригнувся. "Що це?" — Це кричає чапля, — спокійно заперечив Павло. — Чаплю,— повторив Костя...— А що таке, Павлуше, я вчора чув увечері,— додав він, трохи помовчавши,— ти, може, знаєш...- Що ти чув? - А ось що я чув. Ішов я з Кам'яної Гряди в Шашкіне; а йшов спершу все нашим ліщиною, а потім лужком пішов — знаєш, там, де він згибеллю виходить, — адже там їсти було; знаєш, воно ще все очеретом заросло; ось пішов я повз це буяла, братики мої, і раптом з того-то букала як застогне хтось, та так жалісно, ​​жалісно: y-y... y-y... у-у! Страх такий мене взяв, братики мої: час пізніше, та й голос такий хвороб. Отож, здається, сам би й заплакав... Що б це таке було? ась? — У цьому бучілі минулого літа Акима-лісника втопили злодії, — зауважив Павлуша, — то, може, його душа скаржиться. — А то й то, братики мої, — заперечив Костя, розширивши свої й без того величезні очі... — Я й не знав, що Акіма в тому бучілі втопили: я б ще не так налякався. — А то, кажуть, є такі жабки малесенькі, — вів далі Павло, — які так жалібно кричать. - Жаби? Ну, ні, це не жаби... які це... (Чапля знову прокричала над річкою.) — Ек її! — мимоволі промовив Костя, — ніби дідько кричить. — Лісовик не кричить, він німий, — підхопив Іллюша, — він тільки в долоні ляскає та тріщить... — А ти його бачив, дідька, чи що? — насмішкувато перебив його Федько. — Ні, не бачив, і збережи бог його бачити; але інші бачили. Ось днями він у нас мужичка обійшов: водив, водив його лісом, і все навколо однієї галявини... Щойно до світла додому домігся. — Ну і бачив він його? - Бачив. Каже, такий стоїть великий, великий, темний, скутаний, так ніби за деревом, гарненько не розбереш, ніби від місяця ховається, і дивиться, дивиться очима, моргає ними, моргає... - Ех ти! — вигукнув Федько, здригнувшись і пересмикнувши плечима, — пфу!.. — І навіщо ця погань у світлі розлучилася? - Зауважив Павло. - Не розумію, право! — Не лайся: дивись, почує, — зауважив Ілля. Настала знову мовчанка. — Гляньте-но, гляньте, хлопці, — пролунав раптом дитячий голос Вані, — гляньте на божі зірочки, — що бджілки рояться! Він виставив своє свіже личко з-під рогожі, сперся на кулачок і повільно підняв свої великі тихі очі. Очі всіх хлопчиків піднялися до неба і не скоро опустилися. — А що, Ваня,— лагідно заговорив Федько,— що, твоя сестра Анютка здорова? - Здорова, - відповів Ваня, злегка картуючи. — Ти їй скажи, що вона до нас, чого не ходить?- Не знаю. — Ти скажи їй, щоб вона ходила.- Скажу. — Ти скажи їй, що я їй гостинця дам.- А мені даси? - І тобі дам. Ваня зітхнув. — Ну ні, мені не треба. Дай краще їй: вона така у нас добренька. І Іван знову поклав свою голову на землю. Павло встав і взяв порожній котельчик. - Куди ти? — спитав його Федько. — До річки, води зачерпнути: води захотілося випити. Собаки піднялися і пішли за ним. - Дивись, не впади в річку! — крикнув йому за Іллюшем. — Чому йому впасти? - сказав Федько, - він обережеться. — Так, обережеться. Всяко буває: він ось нагнеться, черпатиме воду, а водяний його за руку схопить та потягне до себе. Почнуть потім говорити: упав, мовляв, хлопець у воду... А яке впав? Комиші точно, розсуваючись, «шелестіли», як то кажуть у нас. — А чи правда, — спитав Костя, — що Акуліна-дурочка з того часу й збожеволіла, як у воді побувала? — З того часу... Яка тепер! Але ж кажуть, колись красуня була. Водяний її зіпсував. Знати, не чекав, що її скоро витягнуть. Ось він її, там у себе на дні, зіпсував. (Я сам не раз зустрічав цю Акуліну. Покрита лахміттям, страшенно худа, з чорним, як вугілля, обличчям, помутнілим поглядом і вічно вишкіреними зубами, тупцює вона цілими годинами на одному місці, десь на дорозі, міцно притиснувши кістляві руки до брами). грудях і повільно перевалюючись з ноги на ногу, наче дикий звір у клітці. — А кажуть, — вів далі Костя, — Акуліна через те в річку й кинулася, що її коханець обдурив. — Від того самого. — А пам'ятаєш Васю? - Сумно додав Костя. - Якого Васю? — спитав Федько. — А ось того, що потонув, — відповів Костя, — у цій ось у самій річці. Який же хлопчик був! і-їх, який хлопчик був! Мати-то його, Фекліста, як же вона його любила, Васю-то! І ніби чула вона, Фекліста, що йому від води смерть станеться. Бувало, піде від Вася з нами, з хлопцями, влітку в річку купатися, — вона так вся й злякається. Інші баби нічого, йдуть собі повз з коритами, перевалюються, а Фекліста поставить корито додолу і стане його кликати: «Повернися, мовляв, повернися, мій світик! ох, повернися, соколику!» І як потонув, Господь знає. Грав на бережку, і мати одразу ж була, сіно згрібала; раптом чує, ніби хтось міхури по воді пускає, — дивись, а тільки вже одна Васина шапонька по воді пливе. Адже ось з того часу і Фекліста не в своєму розумі: прийде та й ляже на тому місці, де він утоп; ляже, братики мої, та й затягне пісеньку, — пам'ятаєте, Вася все таку пісеньку співав, — ось її вона й затягне, а сама плаче, плаче, гірко богові скаржиться... — А ось Павлуша йде, — мовив Федько. Павло підійшов до вогню з повним котельником у руці. — Що, хлопці, — почав він, помовчавши, — гаразд. - А що? — квапливо спитав Костя. - Я Васін голос чув. Усі так і здригнулися. - Що ти, що ти? - пробелькотів Костя. - Їй-богу. Тільки-но я став до води нагинатися, чую раптом звуть мене так Васиним голоском і немов з-під води: «Павлуша, а Павлуша!» Я слухаю; а той знову гукає: «Павлуша, піди сюди». Я відійшов. Проте води зачерпнув. - Ах ти, господи! ах ти, господи! — промовили хлопці, хрестячись. — Адже це тебе водяний кликав, Павле, — додав Федько... — А ми щойно про нього, про Вася, говорили. — Ах, це прикмета погана, — з розстановкою промовив Іллюша. - Ну, нічого, хай! — промовив Павло рішуче і сів знову, — своєї долі не минеш. Хлопчики притихли. Видно було, що слова Павла справили на них глибоке враження. Вони стали вкладатися перед вогнем, ніби збираючись спати. - Що це? — раптом запитав Костя, підвівши голову. Павло прислухався. — Це паски летять, посвистують. — Куди вони летять? — А туди, де кажуть, зими не буває. — А хіба ж є така земля?- Є. - Далеко? - Далеко, далеко, за теплими морями. Костя зітхнув і заплющив очі. Вже понад три години протікало з того часу, як я приєднався до хлопчиків. Місяць зійшов нарешті; я його не відразу помітив: так він був малий і вузький. Ця безмісячна ніч, здавалося, була така ж чудова, як і раніше... Але вже схилилися до темного краю землі багато зірок, що ще недавно високо стояли на небі; все зовсім затихло навкруги, як завжди затихає все тільки до ранку: все спало міцним, нерухомим, передсвітанковим сном. У повітрі вже не так пахло,— у ньому знову наче розливалася вогкість... Недовги літні ночі!.. Розмова хлопчиків згасала разом з вогнями... Собаки навіть дрімали; коні, скільки я міг розрізнити, при трохи блискучому світлі зірок, що слабо ллється, теж лежали, похнюпивши голови... Солодке забуття напало на мене; воно перейшло в дрімоту. Свіжий струмінь пробіг по моєму обличчю. Я розплющив очі: ранок починався. Ще ніде не рум'янилася зоря, але вже забілілось на сході. Все стало видно, хоч смутно видно, довкола. Блідо-сіре небо світлішало, холоділо, синіло; зірки то блимали слабким світлом, то зникали; відсиріла земля, запотіло листя, де-не-де почали лунати живі звуки, голоси, і рідкий, ранній вітерець уже пішов блукати і пурхати над землею. Тіло моє відповіло йому легким, веселим тремтінням. Я швидко підвівся і підійшов до хлопчиків. Вони всі спали як убиті навколо вогнища, що тліє; один Павло підвівся до половини і пильно глянув на мене. Я кивнув йому головою і пішов геть уздовж задиханої річки. Не встиг я відійти двох верст, як уже полилися навколо мене по широкому мокрому лузі, і спереду по зазеленілих пагорбах, від лісу до лісу, і ззаду по довгій курній дорозі, по блискучих, забарвлених кущах, і по річці, що сором'язливо синіла з-під Рідкого туману, — полилися спочатку червоні, потім червоні, золоті потоки молодого, гарячого світла... Все заворушилося, прокинулося, заспівало, зашуміло, заговорило. Усюди променистими алмазами зашарілися великі краплі роси; мені назустріч, чисті й ясні, ніби теж обмиті ранковою прохолодою, принеслися звуки дзвона, і раптом повз мене, поганяється знайомими хлопчиками, промчав табун, що відпочив. Я, на жаль, мушу додати, що того ж року Павла не стало. Він не потонув: він вбився, впавши з коня. Жаль, славний був хлопець!