Коли ми насправді стаємо дорослими? Що людина втрачає, коли дорослішає? Коли людину можна вважати дорослою

ФОТО Getty Images

«Коли три роки тому лікар моєї мами повідомив нам із сестрою, що мамі залишилося жити кілька днів, навіть не тижнів, моєю першою реакцією було: «Ні-ні, вона не може!» – розповідає 32-річна Вікторія. – Я мала за два тижні виходити заміж. Десь усередині мене, дорослої жінки, яка переживала тоді шок, біль, заперечення, раптово заговорила розгублена маленька дівчинка, яка в 10 років уже втратила батька, а тепер просто не могла повірити в те, що ніхто з її батьків більше не спостерігатиме з гордістю, як красиво вона йде весільним коридором. Потім ми вирішили, що життя має продовжуватися, і церемонію скасовувати не стали. У ці похмурі дні нам така потрібна була хоч крапля якихось світлих емоцій. День весілля виявився хвилюючим. Я ніби купалася у хвилях безмірного кохання друзів та близьких, відчувала це тепло без зайвих слів. І все ж таки були моменти, коли я ледве могла триматися. Наприклад, вранці, коли всі гості, крім моєї сестри, поїхали до церкви, а я стояла одна перед дзеркалом, вперше дивлячись на своє пишне весільне оздоблення, і не було поряд мами, яка б сказала: «Як ти прекрасна!» І пізніше, коли ми зупинилися біля виходу з церкви, щоб зробити сімейні фотографії, я фізично відчувала порожню порожнечу в тому місці, де мали стояти мої батьки».

Спочатку після втрати багато дорослих відчувають неймовірно гостре, дитяче почуття розгубленості і беззахисності. «Ви можете бути дорослою заміжньою жінкою, яка має дітей, можете робити успішну кар'єру і бути фінансово незалежною, але до тих пір, поки хтось із ваших батьків живий, ви все ще чия дитина, – пояснює психолог Олександр Леві (Alexander Levy) ), автор книги "Осиротілий дорослий" ("The Orphaned Adult", Da Capo Press, 2000). – Після того, як другий з батьків помирає, ця важлива складова вашої ідентичності зникає, а разом з нею – ілюзія безпеки та сталості, яка нас мала, навіть якщо ми не усвідомлювали цього». Немає більше гідного захисника, який підтримував і підбадьорював вас з боку. Немає більше людини, яка тільки пам'ятала всі ваші дитячі витівки – всі ті події та вчинки, що зробили вас такими, які ви тепер. І немає більше притулку, в якому ви могли б причаїтися і видихнути, коли реальність навалюється всією своєю вагою. «Скільки б вам не було років, 17 або 70, але в той момент, коли ви втрачаєте другого з батьків, ви остаточно розлучаєтеся з дитиною всередині себе», – робить висновок Олександр Леві.

Вийти із зони безпеки

«Після смерті батька я стала дуже близькою до мами, – продовжує свою розповідь Вікторія. - Вона багато працювала, незважаючи на ревматоїдний артрит, що починався тоді, і у нас в сім'ї були фінансові труднощі, але я пам'ятаю, як часто вона сміялася і жартувала, навіть над своїми хворими руками. Ми з нею були друзями, не лише матір'ю та дочкою. Мій чоловік іронізував, що мама, хоч і живе в іншому місті, могла б з першого погляду дізнатися про кожного мого колегу по роботі – настільки вона була залучена до моєї. повсякденне життя. Тепер, не маючи можливості зателефонувати їй і обговорити якусь дрібницю, навіть просто похмуритися, я відчуваю, що втратила свій справжній будинок. Там, де був мій найнадійніший притулок, сьогодні – порожнеча, вакуум».

Багато чоловіків і жінок зізнаються: у якому б віці вони не втрачали своїх батьків, вони почували себе в цей важкий момент життя дуже самотньо, опинялися майже в ізоляції. Навколишні співпереживали їм помітно менше, ніж тим, хто втратив партнера чи іншого члена сім'ї. «Адже це природний порядок речей – коли діти ховають своїх батьків, – пояснює психолог з Університету Південної Африки Матшепо Матоене (Matshepo Matoane). - Але сьогодні осиротілим дорослим доводиться зовсім непросто. Зростання роз'єднаності, прискорений ритм життя, велика зайнятість роблять нас менш чуйними один до одного, і підтримка знайомих і колег тим, хто переживає горе, вже не така відчутна, як раніше. Ховаючи батька чи матір, багато хто втрачає, можливо, єдину близьку людину, яка була для них моральною опорою, і це може посилювати їхню замкнутість, ізоляцію».

Вчитися сумувати

Без чіткого визнання втрати зовнішнім світом процес горіння часто протікає довго і непомітно оточуючих. Лише іноді він проривається на поверхню в якісь окремі, важливі моменти– у дні сімейних свят та річниць, при народженні дітей, у різних кризових ситуаціях, які вперше переживаються без батьків, і навіть при настанні віку, в якому батько чи мати пішли з життя. «Втрата другого з батьків змушує вас гостріше усвідомлювати свою власну кінцівку, – каже Олександр Леві. – Адже між вами та смертю більше нікого немає». І емоційний досвід горювання, отриманий за втрати першого з батьків, не обов'язково готує до переживання болю втрати вдруге. «Прийнято думати, що до таких страждань можна поступово звикнути, але дослідження цього не підтверджують, – зазначає психолог. – Щоразу, зіштовхуючись із втратою, ми не тільки відчуваємо гостре горе, що зараз навалилося, а й згадуємо, переживаємо заново наші колишні втрати».

Яким би важким цей досвід не був, людина зрештою усвідомлює, що життя так чи інакше триває. І досить часто життя без батьків виявляється, хоч як це дивно, кроком до внутрішнього визволення. «За два роки після смерті мами я виявила, що можу справлятися з усіма труднощами і без неї, – зізнається Вікторія. - Я зрозуміла це, коли сама стала мамою. Після підозри на викидень та хворобливих пологів я виявилася зовсім не готова до безсонних ночей, була фізично та емоційно виснажена. Я зіткнулася з усіма тими проблемами, з якими будь-яка молода мама має справу щодня – і до яких, не сумніваюся, підготувала б мене моя мама. Але я витримала це випробування без її підтримки. І відчула себе значно впевненіше». Досвід сирітства у зрілому віці, безумовно, може підштовхнути нас до особистісного зростання, – стверджує Матшепо Матоене. – Втрата батьків іноді приносить нерозв'язні проблеми, але вона також дає змогу оцінити їх по-новому та знайти вихід. Вона дозволяє переоцінити і самого себе, виявити своє справжнє «Я», яке до певного часу було затуманене присутністю батька, його поглядом на свою дитину».

Стати собою після втрати

Для когось відхід батьків може виявитися великим полегшенням, тому що дозволить втекти, нарешті, від негативного впливужорсткого, який критикує батька. Для багатьох він означає лише зміну усталених за довгі роки сімейних ролей. Але є й такі, хто смерть батька чи матері переживає як втрату власної ідентичності. «Догляд батьків відкидає нас до нас самих, змушує ясніше визначити, хто ми є, – наголошує Матшепо Матоене. – Цей досвід може відкрити нам можливості, насамперед для нас закриті. «Зміни, які відбулися у моєму житті, виявилися не те щоб глобальними, але значними, – зізнається Вікторія. – Я відчуваю, що стала сильнішою та впевненішою в собі. А в чомусь – і вразливішою: я усвідомлюю, що можу втратити тих, кого люблю, у самий несподіваний момент. Але водночас знаю, що зможу впоратися з цим. Мені прикро, що батьки ніколи не побачать мою чудову дочку. Ця втрата назавжди залишиться для мене болісною. Але тепер я знаю: зрештою ти рухаєшся з того місця, де пам'ять ранить, туди, де спогади приносять втіху і дають сили зустрітися з новою, вільною та незалежною особистістю, на яку ти перетворився».

Ймовірно, буде справедливо назвати Генрі «неспрямованим». Після закінчення Гарварда він, дорослий дитина, повернувся до батьківського будинку і відразу зрозумів, як важко бути молодим дорослим.

Незважаючи на те, що Генрі закінчив Гарвард у період рецесії, йому вдалося знайти викладацьку роботу, але через два тижні він вирішив, що це не для нього і звільнився. Йому потрібен час, щоб знайти своє покликання - він працював на фабриці з виробництва олівців свого батька, доставляв журнали, займався ще викладацькою та репетиторською діяльністю, і навіть деякий час перекладав лопатою гній, перш ніж знайти своє справжнє покликання - письменство - і досягти успіху в ньому. .

Генрі опублікував свою першу книгу A Week on the Concord and Merrimack Rivers («Тиждень, проведений на річках Конкорд і Меррімак»), коли йому був 31 рік, провівши 12 років у метаннях між життям з батьками, самостійним існуванням та тусовками з другом, який вірив у його потенціал. «[Він] - вчений, поет і повний талантів, нехай ще й не розкрилися, подібно до бутонів на молодій яблуні», - написав його друг, і мав рацію. Можливо, він і робив помилки, будучи молодим дорослим, але зараз Генрі Девід Торо досить міцно стоїть на ногах. (До речі, тим самим другом був Ральф Уолдо Емерсон).

Такий шлях не був чимось нетиповим для 19 століття, принаймні серед білих людей у ​​Сполучених Штатах. У житті молодих людей періоди самостійності часто змінювалися періодами утримання. Якщо це і здається дивним, то тільки тому, що існує «міф, що перехід до дорослого життя в минулому проходив цілісніше і гладкіше», - пише професор університету Техасу в Остіні Стівен Мінц у своїй історії про доросле життя під назвою The Prime of Life .

Насправді, якщо думати про перехід у доросле життя як про набір різних маркерів - отримання роботи, переїзд від батьків, одруження, народження дітей - то історія, за винятком 50 - 60-х років минулого століття, доводить, що люди ставали дорослими. завгодно непередбачуваним чином.

І все ж, ці маркери залишаються загальноприйнятими показниками дорослого життя і до сьогодні, і коли комусь потрібно багато часу, щоб придбати їх, або коли хтось вирішує відмовитися від них, це стає причиною нарікань на те, що дорослих людей взагалі ні. У той час як скарги на звички та цінності молоді – вічна прерогатива старих людей, багато молодих дорослих все ще почуваються так, ніби живуть як їхні батьки.

"Я думаю, що перехід [від дитинства, до дорослого життя] - дійсно дуже важкий", - вважає Келлі Вільямс Браун, автор книги. дорослим за 468 простих кроків») та блогу, в якому вона дає поради про те, як орієнтуватися у дорослому житті.

«Це викликає труднощі не тільки у покоління Міленіума; Поколінню X, як на мене, теж було важко, як і поколінню бебі-бумерів. Абсолютно раптово ви опиняєтеся в відкритому світі, і бачите це шалене безліч можливих варіантівале поняття не маєте, який вибрати. Швидше за все, ваші мама і тато дали вам безліч порад, і все ж таки ви живете, як дикун, який через відсутність туалетного паперу змушений користуватися серветками Арбі»

Сам собою вік не робить нікого дорослим. А що робить? У США люди одружуються і заводять дітей у пізнішому віці, але це все – лише додаткові атрибути дорослого життя, а не сама її суть. Психологи говорять про період юності, що тривала, або зрілості, що формується, через який люди проходять у віці від 20 до 30 років, але коли ж ви сформувалися? Що, зрештою, робить вас по-справжньому дорослим?

Я вирішила спробувати відповісти на це питання в міру своїх можливостей, але попереджаю заздалегідь: однієї відповіді немає, є багато складних багатогранних рішень. Або, як сказав Мінц: «замість заплутаного пояснення ви пропонуєте постмодерністське». Оскільки погляд збоку абсолютно нічого не дає, я попросила читачів розповісти мені, коли вони відчули, що стали дорослими (якщо, звичайно, вони взагалі стали), і я включила до статті деякі відповіді, щоб показати як окремі випадки, так і загальну тенденцію .

«Стати дорослим» - більш ілюзорне та абстрактне поняття, ніж я думала, коли була молодша. Я просто припускала, що ти досягаєш певного віку, і все відразу набуває сенсу. Ох, бідне моє юнацьке серце, як я помилялася!

Зараз мені 28 років і я можу сказати, що іноді почуваюся дорослою, але більшу частину часу – ні. Намагатися бути дорослим, будучи представником покоління Міленіуму – це дико дезорієнтує. Я не можу зрозуміти, чи маю я створювати некомерційну організацію, або здобути ще одну освіту, або розробити прибутковий підприємницький проект, або подорожувати світом і показувати це в інтернеті. Здебільшого це виглядає як спроба отримати роботу, яка ніколи не дозволить тобі виплатити студентський борг у сфері, яку ти ніколи не вивчав. Тоді, якщо дотримуватися загальноприйнятого ідеалу того, що це означає бути дорослим, то я напевно не дотягую. Я незаміжня, у мене немає довгострокової, фінансово стабільної кар'єри. Усвідомивши, що я намагаюся вписати себе в абсолютно нереалістичні стандарти - з урахуванням економічної кризи і того факту, що зустрічатися з кимось, будучи мілініалом, втомливо - несправедливо судити себе, але зізнаюся, часто потрапляю в цю «пастку порівняння». Іноді тому, що я просто хочу, щоб у мене були ці атрибути, а іноді просто через Instagram.

У мене нічого не розкладено по поличках, швидше за все розкидане по квартирі.

(В оригіналі тут було My ducks are not in a row, they are wandering - посилання на фразеологізм my ducks are in a row, який позначає спланованість, стабільність життя говорить - прим. Newочим)

Марія Елеусінотіс

Зрілість – це соціальний конструкт. Якщо вже на те пішло, дитинство також. Але як і будь-які інші соціальні конструкти, вони цілком впливають на наше життя. Вони визначають, хто згідно із законом несе відповідальність за свої вчинки, а хто ні, які ролі можуть приймати люди в суспільстві, як люди сприймають один одного та самих себе. Але навіть там, де визначати різницю має бути найпростіше - законодавча сфера, фізичний розвиток- Поняття дорослості залишається важким.

У США ви не можете пити алкоголь до 21 року, але за законом людина стає дорослою у 18 років, тоді ж вона отримує право голосу та можливість піти служити в армію. Чи ні? Дорослі фільми можна дивитися з 17. Працювати можна взагалі з 14, якщо це дозволяється законами штату, а розносити газети, сидіти з дітьми чи працювати у батьків – найчастіше ще раніше.

«Хронологічний вік – не надто хороший індикатор [зрілості], але доводиться його використовувати з практичних міркувань, – визнає Лоренс Стайнберг, видатний професор психології університету Темпл. - Усі ми знаємо людей, які у свої 21 чи 22 роки вже дуже мудрі та зрілі, але ми знаємо і незрілих, безрозсудних людей. Ми ж не влаштовуватимемо тести на зрілість, щоб вирішити, можна людині купити алкоголь чи ні»

Одним із способів визначення дорослості могла б бути фізична зрілість тіла - чи повинен бути момент, коли людина перестає фізично розвиватися і офіційно стає «дорослим» організмом?

Однак тут все залежить від того, як виміряти. Статева зрілість настає після пубертатного періоду, але він може розпочатися будь-коли з 8 до 13 років у дівчаток і з 9 до 14 у хлопчиків, і це буде «нормою», згідно з даними Національного інституту дитячого здоров'я та людського розвитку.

Розкид широкий, і навіть якби він таким не був, те, що ти досяг статевої зрілості, не означає, що ти перестав рости. Повіками рівень розвитку скелета був мірою зрілості. За британським Фабричним актом 1833 року, поява другого корінного зуба (постійний другий корінний зазвичай зростає період із 11 до 13 років) вважалося ознакою те, що вже може працювати на фабриці. Сьогодні рентген як зубів, так і зап'ясть використовується для визначення віку дітей-біженців, які потребують притулку, але обидва дослідження недостатньо надійні.

Зрілість кістяка залежить від того, яку частину кістяка ми вивчаємо. Наприклад, зуби мудрості з'являються у віці від 17 до 21 року, і, за словами Ноеля Кемерона, професора людської анатомії в британському університеті Лоуборо, кістки руки та зап'ястя, за якими часто визначають вік, досягають зрілості з різною швидкістю. Кістки зап'ястя завершують розвиток у 13 або 14 років, а інші кістки – променева, ліктьова, п'ясткові, фаланги – у період від 15 до 18 років. Кістка, що досягає зрілості останньої в організмі – ключиця – завершує розвиток у віці від 25 до 35 років. І, як каже Кемерон, такі чинники, як стан довкілляі рівень соціально-економічного розвитку можуть впливати на швидкість дорослішання кісток, тому біженці з країн можуть відрізнятися пізнім розвитком.

«Хронологічний вік – не біологічний маркер, – каже Кемерон. - Усі нормальні біологічні процеси є плавним континуумом».

Не думаю, що я вже став дорослим. Я 21-річний американський студент, живу майже винятково на гроші батьків. Останні кілька років я відчуваю тиск - чи то біологічний, чи то з боку суспільства - яке мене спонукає вийти з-під гніту батьківської допомоги. Я відчуваю, що стану справжнім «дорослим» лише коли зможу фінансово себе забезпечити. Деякі традиційні маркери дорослості (18-річчя, 21-річчя) вже пройдені, а я не відчуваю себе зрілішим, і не думаю, що одруження щось змінить, якщо не супроводжуватиметься фінансовою незалежністю. Гроші дійсно мають значення, тому що з певного віку в основному саме вони визначають, що ти можеш і не можеш робити. І я думаю, що для мене свобода вибирати у своєму житті будь-що - те, що робить тебе дорослим.

Стівен Грейпс

Таким чином, фізичні змінимало допомагають у визначенні зрілості. А що щодо культурних? Люди проходять церемонії повноліття, на кшталт кінсеаньєрів, бар-міцви чи католицької конфірмації, і стають дорослими. Насправді ж у сучасному суспільстві 13-річна дівчинка все ще залежить від батьків після своєї барміцви. У неї може з'явитися більше відповідальності у синагозі, але це лише один крок на довгому та не швидкому шляху до дорослішання. Ідея церемонії повноліття передбачає, що існує така собі кнопка, яку можна натиснути в потрібний для цього момент.

Випускні в школі та коледжі - церемонії, створені для того, щоб натиснути цю кнопку або перекинути пензлик на конфедератці (Пензлик-лірипіп - дуже важливий елементакадемічного одягу. Ті, хто продовжує навчання, носить її з правого боку конфедератки, тоді як випускники заслужили право носити її зліва. Перекидання пензлика є знаковим моментом на церемонії вручення дипломів. прим. Newочим) іноді у сотень людей одночасно. Але люди рідко відразу потрапляють у повноцінне доросле життя та й випускні при цьому далекі від події загального характеру. І середня та вища освіта відіграли велику роль у збільшенні перехідного періоду між дитинством та дорослішанням.

У XIX столітті хвиля освітніх реформ у США скасувала безлад у заплутаній системі шкільної та домашньої освіти, замінивши його державними початковими та старшими школами з класами, розділеними за віком. І до 1918 року у кожному штаті існували закони про обов'язкове відвідування школи. За словами Мінця, ці реформи були спрямовані на те, щоб «створити інституційні сходи для всієї молоді, яка дозволила б їм досягти зрілості за допомогою заздалегідь підготовлених сходів». Сучасні спроби збільшити доступ для вступу до коледжу мають схожу мету.

Офіційне оформлення перехідного періоду, коли люди навчаються до 21 або 22, добре узгоджується з тим, що відомо вченим про зростання мозку.

Як стверджує Стайнберг, який вивчає пубертатний період та розвиток мозку, у віці приблизно 22 або 23 років мозок вже загалом закінчує свій розвиток. Це не означає, що ви не можете продовжувати навчання - ви можете! Нейробіологи виявили, що мозок все ще «пластичний» – податливий і здатний до змін – протягом усього життя. Але пластичність мозку дорослого відрізняється від пластичності на стадії розвитку, коли все ще створюються нові звивини та знищуються непотрібні. Пластичність мозку дорослого все ще допускає зміни, але на цій стадії нейронні структури не зміняться.

«Це як різниця між капітальним та косметичним ремонтом вашого будинку», – розповідає Стайнберг.

Проте велика кількістьфункцій мозку досягають зрілості до цього періоду. Виконавчі функції мозку - логічне мислення, планування та інші розумові процеси вищого рангу - за словами Стайнберга, досягають рівня зрілості до 16 років або близько того. Так що 16-річний підліток повинен виконувати тести на логіку не гірше, ніж старший.

Борис Сосновий / Shutterstock / svetography / stevecuk / Fotolia / Пол Спелла / The Atlantic

Трохи більше часу потрібно на розвиток зв'язків між префронтальною корою, відповідальною за розумовий процес, та лімбічною системою, що формує емоції та природні прагнення: боротися, блаженствувати, харчуватися та розважатися», як каже Джеймс Гріффін, заступник начальника відділу дитячого розвитку та поведінки в NICHD ( Національний Інститут з проблем дитячого здоров'я та розвитку людини). Якщо ці зв'язки не сформовані остаточно, людина виявлятиме схильність до імпульсивності. Це частково пояснює рішення Верховного судузапровадити обмеження на довічні терміни для молодих людей. «Нові відкриття у сфері вивчення мозку та психології незмінно вказують на фундаментальні відмінності у свідомості дорослої людини та підлітка», - зазначено у постанові Суду від 2010 року. - «Приміром, області мозку, які відповідають за самоконтроль, все ще розвиваються в період пізньої молодості (приблизно від 18 років до 21 року)… Молоді люди більшою мірою схильні змінюватися, тому їхні провини не завжди слід вважати ознаками „незворотньо зіпсованої особистості“ , на відміну дій дорослих».

Проте, на думку Штайнберга, питання зрілості залежить від поставлених завдань. Наприклад, він вважає, що людина здатна голосувати з 16 років через логічний мислення, що повністю сформувався, незважаючи на те, що інші області мозку все ще розвиваються. "Тобі не потрібно бути зростом 1.80 м, щоб дотягнутися до полиці, яка знаходиться на висоті 1.50 м", - підтверджує Штайнберг. - «Думаю, було б важко назвати якісь здібності, необхідні для того, щоб віддати свій голос усвідомлено, що при цьому розвиваються після 16 років. Рішення підлітка [на виборах] не буде дурнішим за те, що він прийме, коли стане дорослим».

Я акушер-гінеколог і часто спостерігаю, як жінки справляються зі змінами у житті. Я бачу, як молоді пацієнтки (близько 20 років) поводяться по-дорослому, вважаючи, що вони «все добре знають». Я бачу, як ці дівчата вчаться бути мамами, шкодують, що вони не мають чіткого керівництва - вони розгублені. Деякі намагаються прийти до тями після розлучення, а хтось чіпляється за молодість після клімаксу. Тому я деякий час думала про дорослішання.

Я – мама трьох дітей молодшого шкільного віку, перебуваю в шлюбі (на жаль, невдалому), і я, як і раніше, не відчуваю себе дорослою. Коли чоловік зрадив мене, це було тривожним сигналом. Постали запитання: «Чого Я хочу?», «Що робить Мене щасливою?» Думаю, що багато хто, як і я, пройшли життя, не замислюючись над цим. У той момент я, 40-річна жінка, відчула, що стаю дорослою, але поки що цей процес не завершений. Коли почалися проблеми зі шлюбом, я звернулася до психотерапевта (треба було зробити це у двадцять). Тільки тепер я починаю вчитися і справді розуміти себе. Не знаю, чи вдасться нам зберегти шлюб, і як це вплине на мене чи дітей надалі. Підозрюю, що якщо я піду від чоловіка, то відчую себе дорослою, бо зроблю щось для Себе.

Мені здається, що відповідь на запитання «коли ти стаєш дорослим» пов'язана з тим, коли навчишся сприймати себе. Мої пацієнтки, які намагаються зупинити час і не приймають менопаузу, не здаються дорослими, хоча їм може бути 40 або 50 років. Пацієнтки, які намагаються впоратися з життєвими труднощами – ось хто справді подорослішав. Вони молоді, але здатні прийняти будь-які зміни, небажані зміни свого тіла, постійне недосипання через дітей, вони приймають те, чого не можуть змінити.

У коледжі в нас був професор, який, здавалося, уявив себе провокатором - за будь-якої нагоди він намагався скинути на нас «бомбу правди». Багато таких «бомб» оминали мене, але одна потрапила в ціль. Не пам'ятаю, чому, але одного разу на занятті він зробив паузу та оголосив: «У віці від 22 до 25 років ви будете нещасливі. Мені шкода, але якщо ви подібні до більшості, вам доведеться помаятися».

Саме це слово, «помитися», міцно засіло в мене в голові, воно було «затерто», немов гладкий камінчик – я згадувала його щоразу, коли життя, про яке я мріяла, вислизало від мене. «Маяться» - відповідне слово, яке пояснює, що відбувається з людьми цього віку.

Труднощі, з якими стикаються багато молодих людей 18-25 років, дозволили Джеффрі Дженсену Арнетту наприкінці дев'яностих об'єднати ці роки в один життєвий етап під назвою «формування зрілості» - невизначений перехідний період між підлітковим віком та справжньою зрілістю. Його межі настільки непередбачувані, що Дженсен Арнетт, професор психології в Університеті Кларка, стверджує, що верхньою межею цього віку можна вважати як 25, так і 29 років. Водночас він вважає, що підлітковий вік закінчується у 18 років, коли люди зазвичай випускаються зі школи та залишають батьківський будинок, будучи за законом повнолітніми. Формування зрілості закінчується, коли людина буде готова до цього.

Така невизначеність породжує розбіжності щодо того, чи доцільно виділяти формування зрілості як окремий етап життя. Стейнберг, наприклад, не вважає. «Я не прихильник того, щоби виділяти формування зрілості як певну життєву стадію. Мені здається доцільніше думати про це як про продовження підліткового періоду». У книзі «Перехідний вік» (Age of Opportunity) він визначив, що підлітковий вік починається з пубертатного періоду і триває досі, коли людина бере на себе дорослі соціальні ролі. Він пише, що в XIX столітті для дівчат період між першою менструацією і укладенням шлюбу займав близько п'яти років. У 2010 році це вже 15 років, оскільки вік менархе (першої менструації) знизився, а вік для укладання шлюбу підвищився.

Інші критики концепції зрілості, що формується, стверджують, що не варто вигадувати окремий життєвий етап тільки тому, що період між 18 і 25 (чи все-таки 29?) є перехідним. "Можуть відбутися зміни в умовах життя, але розвиток людини не можна зіставити з деякими простими змінами" - пише автор однієї з таких робіт.

"У літературі мало прикладів, які не можна описати знайомими термінами - пізній підлітковий вік або рання зрілість", - пише соціолог Джеймс Кете, автор ще однієї критичної роботи.

«Я схильний вважати, що вся ця дискусія про те, як називати людей цього віку просто створює плутанину. А ось справді важливим є те, що перехідний період займає все більше часу», – каже Стейнберг.

Це стосується багатьох людей, які через кілька років після закінчення школи, вільні від батьків, все ще не пов'язані шлюбом і не мають дітей.

Частково це можна пояснити тим, що ролі чоловіка й батька сьогодні меншою мірою розцінюються як необхідні атрибути зрілості.

У своїх дослідженнях на цю йому Дженсен Арнетт фокусується на тому, що він назвав «Великою трійкою» критеріїв зрілості, які вважаються головними атрибутами дорослої людини: відповідальність за себе, вміння приймати рішення та фінансова незалежність. Ці три фактори високо цінуються не тільки в США, а й у багатьох інших країнах, включаючи Китай, Грецію, Ізраїль, Індію та Аргентину. Але в деяких культурах до цього списку потрапляють інші цінності. Наприклад, у Китаї високо цінується здатність фінансово забезпечувати своїх батьків, а Індії - здатність фізично захистити сім'ю.

Два чинники із «Великої трійки» є суб'єктивними. Можна виміряти фінансову забезпеченість, але як зрозуміти, що ви незалежні та відповідальні? Такі речі кожен має вирішити собі сам. Коли спеціаліст з психології розвитку, Ерік Еріксон виділив основні етапи психологічного розвитку людини, на кожному з них постало питання, на яке потрібно було дати відповідь, (у найкращому випадку) на цьому етапі. У підлітковому віці це питання самоідентичності – треба зрозуміти себе та знайти своє місце у світі. На етапі раннього дорослішання, за словами Еріксона, увага переключається на близьке спілкування, формування тісних дружніх та романтичних стосунків.

Ентоні Б'юрроу, декан факультету розвитку людини в Університеті Корнелла, займається питанням, чи має молодь відчуття мети в житті. Він та його колеги провели дослідження та з'ясували, що цілі студентів коледжів були пов'язані з благополуччям. Згідно з дослідженням Б'юрроу, наявність мети була пов'язана з більшою задоволеністю життям та позитивним настроєм. Вони виміряли усвідомленість самоідентичності та життєвої мети, запропонувавши людям оцінити висловлювання на кшталт «Я шукаю мету чи місію свого життя». Сам факт пошуку того чи іншого дуже точно вказує на більш тривожний стан і меншу задоволеність життям. Але інше дослідження показало, що самоаналіз - це крок на шляху формування самоідентичності, і чим активніше протікає цей процес у людини, тим ймовірніше, що вона вважатиме себе дорослою.

Іншими словами, "маятися" зовсім не весело, але дуже важливо.

Час пізнього підліткового періоду та ранньої юності, мабуть, - кращий часдля пошуків себе, бо в міру дорослішання у житті з'являються нові обов'язки. "Доросла людина не просто менше займається самоаналізом через зобов'язання на роботі або в сім'ї, це може також занадто дорого обійтися", - стверджує Б'юрроу. - «Якщо ви займаєтеся пошуком себе, будучи дорослим, якщо не встигли зробити це раніше, ви не тільки дуже рідкісний індивід, але на вас також очікують великі втрати - у фізіологічному, психологічному чи соціальному плані, - ніж ті ж зусилля, але в юному віці ».

Дженсен Арнетт підбиває підсумки словами Тейлор Свіфт, кантрі-співачки у віці зрілості, що формується, а саме - словами пісні «22». "Вона має рацію. Ми одночасно щасливі, вільні, розгублені та самотні. Це дуже влучно сказано.

Дозвольте почати з того, що мене обурюють люди 30-40 років, які стверджують, що вони почуваються дітьми, шукають себе, або не знають, чим хочуть займатися, коли виростуть.

Я почав навчатися на медика, коли мені було двадцять із невеликим. Потім я працював інтерном у Сан-Франциско, під час тривалої епідемії ВІЛ/СНІД. Якось я подався на виклик до тяжко хворого молодій людині(він був молодший, ніж я зараз) пізно вночі. З ним був його хлопець, безумовно довгі стосунки, було зрозуміло, що він теж ВІЛ. Я сказав йому, що його хлопець мертвий.

Того року мені та моїм колегам доводилося говорити про смерть людини його рідним та близьким: подружжю, дітям, батькам, братам, сестрам чи друзям. Ми говорили людям, що мають рак чи ВІЛ. Нам доводилося залишатися у лікарні на 36-годинні зміни. Тоді я став дорослим, і до мене ставилися відповідно. Ніхто не дбав про нас, ми були надані самі собі. І ми якось справлялися. Так, ми були молоді, іноді це давалося взнаки, але ми вже не були дітьми. Вважаю, що цей досвід допомагає нам тепер, коли ми вже не студенти-медики, і живемо у великому місті на скромну зарплату.

Отак я став дорослим. Очевидно, не можна точно відповісти на питання, коли саджанець перетворюється на дерево. Те саме можна сказати про будь-який повільний процес. Все, що я можу сказати – у мене був потенціал дорослого, я був готовий взяти на себе відповідальність. Твоя діяльність, приналежність до чогось більшого, відчуття себе частиною історичного процесу, однолітки - все це має значення.

Без мети, роботи, труднощів, без взаємодії з іншими людьми, ймовірно, ви і в 35-40 років почуватиметеся дитиною - іноді я зустрічаю таких людей! І це жахливо.

На кожному життєвому етапі, згідно з твердженням Роберта Хевінгхерста, (видатний дослідник XX століття, який займався питаннями освіти - прим. Newочим), є список «завдань розвитку». На відміну від індивідуальних критеріїв, які прийнято давати сьогодні, його завдання були досить конкретними: знайти хлопця/дівчину, навчитися жити зі своїм партнером, виростити дітей, освоїти професію, вести домашні справи. Це традиційні обов'язки дорослого, вони становлять те, що я називаю «бути дорослим за мотивами „Leave it to Beaver“» («Надайте це Біверу» - американський ситком п'ятдесятих, що є простою консервативною родиною - прим. Newочим), - цінності, за не повагу та не виконання яких надто часто засуджують покоління двохтисячних.

"Ви проводите кумедну аналогію з "Leave it to Beaver"", - сказав мені Дженсен Арнетт. – «Я пам'ятаю цей серіал, але готовий посперечатися, що його зняли з ефіру за 30 років до вашого народження». (Я дивилася запис).

Хевінгхерст створював свою теорію в 40-50-х роках, і запропонований набір завдань говорить про нього як про людину того часу. Завдяки економічному підйому після Другої світової війни зрілість у стилі «Leave it to Beaver» виявилася доступнішою, ніж будь-коли. Навіть для наймолодших дорослих. Молоді люди могли легко влаштуватися на роботу, пише Мінц. - Так що іноді не було необхідності в вищій освіті, щоб знайти гідну роботу та утримувати сім'ю. У суспільстві на той час шлюб цінувався набагато вище простого співжиття, наслідок чого - робота, дружина, діти.

Але це історична аномалія. «Виключаючи короткий період після Другої світової війни, для молодих людей було нетиповим досягати статусу дорослої людини до тридцяти», - пише Мінц. Так само, як і Генрі Торо, багатьом успішним людямчасто доводилося куштувати і помилятися. Минуле не було «переповнене» надвідповідальними дорослими, які чинно бродили вулицями в костюмах-трійках і, надягаючи окуляри, вивчали податкові документиі примовляли: «хм, так, цілком», доки сучасна молодь зі своїм неробством і сленгом не знищила цей славний час. Молоді люди тоді теж шукали, куштували, помилялися і поверталися додому; молоді жінки XIX століття приїжджали до міста, щоб знайти роботу із зарплатою вищою, ніж у чоловіків. Перш ніж одружуватися, деяким юнакам доводилося чекати смерті батьків, щоб отримати спадщину. На щастя, сьогодні для відстрочення шлюбу не потрібна така похмура нагода.

Gillmar / stockyimages / FashionStock / Shutterstock / Пол Спелла / The Atlantic

Золотий час легкого дорослішання не тривало довго. Починаючи з шістдесятих, середній шлюбний вік почав зростати, а середня освіта ставала все важливішою для отримання роботи, яка приносить доходи середнього класу. Навіть для тих, хто поважав цінності Leave it to Beaver, досягти такого благополуччя ставало все важче.

«Я прийшов до думки, що причиною ворожості є той факт, що все змінилося так швидко. - каже Дженсен Арнетт. - Люди 50-х, 60-х чи 70-х порівнюють нинішнє покоління і себе за часів своєї молодості та сучасна молодь видається їм неповноцінною. Але на мене, таке переконання дещо егоїстично, і це смішно, бо саме в цьому, в егоїзмі, звинувачуються сучасні молоді люди. Я думаю, егоцентризм у цьому випадку притаманний швидше старшому поколінню»

За словами Дженсена Арнетта, багато молодих людей, як і раніше, вважають своєю метою: побудувати кар'єру, одружитися/вийти заміж, завести дітей (або щось подібне). Вони просто не вважають це критерієм зрілості. На жаль, у суспільстві немає єдиної думки і старші люди можуть не сприймати людину дорослою без цих атрибутів. Для того, щоб стати дорослим, важливо, щоб інші люди сприймали вас таким, і дотримання цих установок може допомогти вам переконати всіх (і себе в тому числі), що ви стали відповідальними.

У питанні зрілості, так само, як і в житті, основним для людини в результаті може стати те, чого їй не вистачає. Коли їй було близько двадцяти, Вільямс Браун, автор есе "Зрілість" ("Adulting"), займалася переважно своєю кар'єрою, в цьому і була її мета. Але разом з тим вона трохи заздрила своїм друзям, які мали сім'ї. "Було дуже складно бачити те, чого я хотіла (і досі хочу), і розуміти, що в інших це вже є, а в мене немає", - ділиться Браун. - «Хоча я чудово знала, що причина цього – моє усвідомлене рішення».

Зараз Вільямс Браун 31 рік, і приблизно за тиждень до нашої розмови вона вийшла заміж. Я запитала, чи почувається вона по-іншому, дорослішою, досягнувши такої важливої ​​мети в житті?

«Я була впевнена, що нічого нового не відчую, адже ми з чоловіком разом уже чотири роки, більшу частину цього часу ми мешкали разом», - відповіла вона. – «Щодо емоцій… просто з'явилося легке почуття сталості. Наступного дня він сказав мені, що почувається молодим і старим одночасно. Молодим, бо це новий етапу житті, а старим, тому що головна проблема багатьох людей від 20 до 30 років - з ким провести залишок життя, а вирішення цієї проблеми здається великою та значущою подією»

«Але в моїй раковині, як і раніше, залишається пара брудних тарілок», - додала вона.

Думаю, одного разу я відчула себе дорослою, коли поверталася додому з клініки Університету Вашингтона. Я їхала на задньому сидінні Honda Accord із маленькою новонародженою донькою. Мій чоловік вів машину дуже обережно, а я не зводила з неї очей. Мені здається, тоді нам не вірилося, що тепер ми відповідаємо за цього крихітного чоловічка. Тоді нашою біблією була книга «Чого чекати в перший рік» (What to Expect the First Year), ми були повністю відповідальні за життя дитини, це було запаморочливе почуття - почуття зрілості. Раптом з'явився хтось, кого ти маєш враховувати, ухвалюючи кожне своє рішення.

Деб Біссен

Зараз мені 53 і я дуже добре пам'ятаю один випадок. Це був 2009 рік, моїй матері довелося переїхати з одного будинку для людей похилого віку до іншого. Вона мала хворобу Альцгеймера, словом, мені довелося обманом посадити її в машину. В іншому будинку для людей похилого віку було відділення з суворішим контролем, а тоді це був єдиний підходящий варіант. Не вперше я говорив матері «брехня на благо», щоб переконати її зробити щось, те саме ми часто говоримо дітям. Але це був єдиний раз, коли вона зрозуміла, що я збрехав, щоб виманити її з дому. Тоді вона подивилася на мене з розумінням, чого я ніколи не забуду. Я був одружений, але я не мав дітей. Напевно, якби в мене була дитина, цей досвід зробив би мене «дорослим». Можливо, відповідальність за когось передбачає щось на кшталт «мікро-зради». Я не знаю. Мені не подобається думати про це. Моя мама померла у 2013 році.

Серед усіх обов'язків дорослої людини батьківський досвід найчастіше згадується як щось, що змінило життя. У зворотнього зв'язкуз читачами з питання, коли вони відчули себе дорослими, найпоширенішою відповіддю був - «Коли в мене з'явилися діти».

Це не означає, що ви не станете дорослим, доки не заведете дітей. Але для людей із дітьми саме це стає переломним моментом. В інтерв'ю Дженсена Арнетта 1988 він пише, що якщо у когось є дитина, «це найчастіше стає головним критерієм трансформації особистості».

Деякі читачі згадують відповідальність за когось іншого, як визначальний фактор, наступний крок після «відповідальності за себе» у «Великій трійці».

«Я справді відчув себе дорослим, коли вперше взяв на руки свою дитину», - пише Метью, один із читачів. - "До цього я сприймав себе дорослим і в 20, і в 30 років, але ніколи по-справжньому не відчував цього".

Якщо зрілість, за словами Б'юрроу, - це «поєднання власного почуттявідповідальності з тим, що інші люди схвалюють це почуття і приймають вас за дорослого», дитина не лише допомагає людині відчути себе дорослою, а й переконує в цьому інших. «Двійна сила самоідентичності та цілеспрямованості, - стверджує Б'юрроу, - служить цінною валютою в нашому суспільстві», і тоді як батьківство забезпечує і те, й інше, залишається багато інших джерел.

"Є безліч речей, від яких людина дорослішає, - вважає Вільямс Браун, - і багато з них пов'язані з дітьми". Читачі також часто згадують необхідність доглядати хворих батьків - протилежна ситуація, яку теж можна вважати яскравим прикладом.

Але все це не відбувається так просто та швидко. Немає жодного моменту, відправної точки. Більшість змін відбуваються поступово.
«Бути дорослим – це не означає обдаровувати світ широкими жестами чи викладати щось на Facebook. Тут річ у тонших речах».

Я довго чекала, коли з'явиться почуття, що «я стала дорослою». Зараз мені 27 років, я одружена, сама забезпечую себе і працюю менеджером у процвітаючій мережі готелів. Я думала, що через всі ці речі - вік, заміжжя, кар'єру - у мене мало з'явитися те почуття.

Озираючись назад, я думаю, що ставила не те питання. Мені здається, я до ладу і не була дитиною чи підлітком. Я почала працювати з 13 років, як і усі діти з мого оточення. Ми були з сімей іммігрантів і наші батьки заробляли трохи більше за нас. У сім'ях ми часто були перекладачами – люди з банків та держустанов дзвонили нашим матерям чи батькам і чули наші підліткові голоси. Думаю, деякі з нас стали дорослими задовго до того, як це усвідомили.

За всієї цієї двозначності та суб'єктивності навколо розуміння того, коли саме людина стає справді дорослою, Гріффін із NICHD пропонує думати про це інакше: «Я практично наполягаю, щоб ви розглянули своє питання зі зворотного боку, - сказав він мені. - Коли ви справді є дитиною?»

Усі переживають про те, що людина надто пізно приймає дорослі ролі, але що щодо тих, хто народжує дітей у 15 років? А ті, хто змушений дбати про хворих батьків, будучи зовсім дитиною, чи ті, хто втратив їх у юному віці? Обставини іноді змушують людей ставати дорослими, перш ніж вони бувають до цього готові.

«Я інтерв'ював багатьох людей, які заявляли „О, я подорослішав давним-давно“, - розповідає Дженсен Арнетт. – І майже завжди це пов'язано з необхідністю брати на себе відповідальність значно раніше, ніж більшість людей». Чи можна сказати, що ці люди остаточно стали дорослими?

"Для мене суттєво і важливо, що в цьому є деякі переваги", - стверджує Берроу. Переваги полягають не тільки в тому, хто може дозволити собі піти до коледжу та офіційно займатися дослідницькою діяльністю, але також привілейовану можливість обирати, коли саме взяти на себе ту чи іншу дорослу роль, та час для роздумів. Вони можуть діяти у двох напрямках: хтось має можливість перетнути всю країну, щоб жити одному та знайти роботу мрії; а хтось може сказати, що просто збирається брати гроші у батьків, доки не знайде себе. І обидва варіанти – привілеї.

Дорослі обов'язки, безумовно, можуть звалитися на вас, як сніг на голову, і якщо світ вважає когось дорослим, перш ніж цей хтось почувається дорослим, це може викликати ускладнення. Але проведене студенткою Берроу Рейчел Саммер дослідження показало, що немає різниці між тим, наскільки цілеспрямованими є дорослі, котрі ходили до коледжу, і ті, хто цього не робив. Отже, для того, щоб знайти мету в житті, подібні привілеї не є обов'язковими.

У розділі, присвяченій соціальним класам, Дженсен Арнетт пише: «Ми можемо стверджувати, що в майбутньому з'являться нові способи того, як можна стати дорослим - життя, що все більш ускладнюється, цьому тільки сприяє». З критичної точкизору, якщо зрілість можна досягти безліччю різних шляхів, цей процес не можна назвати чимось певним. Але не мені вирішувати це протиріччя. Ясно одне: дорослим можна стати різними шляхами.

Мені не подобається слово «дорослий». Воно майже синонімічне слову «смерть». Ти ніби прощаєшся з життєвою силою та самим собою. Здається, для більшості людей бути дорослим означає поводитися стриманіше і, як казав Святий Павло, «відкинути все дитяче», втратити пристрасть до життя.

Близький друг мого батька якось сказав мені: Ти не збираєшся дорослішати, так? Я була в шоці; мені 56, я одружена, неабияк помандрувала, у мене є ступінь магістра і стабільна кар'єра. З чого він узяв це? Тут я замислилась. Пройшов якийсь час, перш ніж я змогла зрозуміти, як він прийшов до цього висновку. У мене ніколи не було дітей (такий мій вибір), отже, я сама не надто відрізняюся від дитини.

Я з його баченням не погоджуюся; я вважаю себе цілком дорослою. Зрештою, мої студенти більш ніж наполовину молодші за мене, мій шлюб починає давати тріщину, волосся сивіє, і я сама плачу за всіма рахунками: отже, я доросла. У мене болять коліна, мене непокоїть майбутня пенсія, мої батьки зовсім постаріли, і в наших спільних поїздках уже я веду машину; таким чином, я просто маю бути дорослою.

Буття дорослим це все одно, що риба, що блиснула лускою у воді; ти знаєш, що вона плаває десь поруч, що ти, напевно, зможеш до неї дотягнутися або навіть доторкнутися до неї, але варто спробувати її зловити - і все звалиться. Але коли це все-таки вдається - на похороні зятя або коли відвозиш паралізованого від старості вихованця, щоб його приспали - тоді ти хапаєш її щосили, відчуваючи кожну лусочку, але не кидаєш назад у ставок. Ти вмикаєш Девіда Боуї і довго сидиш на лужку, спостерігаючи за тим, як доросле життя блищить на сонці. Потім відкидаєшся назад і з полегшенням зітхаєш – адже хоч би сьогодні все це не про тебе.

Бути дорослим не завжди те, що варто мріяти. Незалежність може перерости на самотність. Відповідальність у стрес.

Мінц пише, що культура певною мірою знецінила доросле життя. «Як нам неодноразово говорили, дорослі ведуть нервове життя, сповнене тихого відчаю. Класичні романи про дорослішання, написані після Другої світової війни Соломоном Беллоу, Мері Маккарті, Філіпом Ротом і Джоном Апдайком - це, крім іншого, розповіді про зруйновані мрії, нездійснені амбіції, розпалі шлюби, відчуження на роботі і віддаленні від сім'ї». Він порівнює їх із тими виховними романами 19-го століття, романами про становлення, у яких люди хотіли стати дорослими. Можливо, подібне роздвоєння почуттів щодо сприйняття себе як дорослого є роздвоєнням їхніх почуттів про бажання бути дорослим.

Вільямс Браун поділяє уроки, які вона вивчила у зрілому віці на три категорії: «Дбати людей, дбати про речі і дбати про себе». Також існує виснажлива зауваження: «Якщо я не купую туалетний папір, то я не матиму туалетного паперу. Якщо я незадоволений своїм життям, моєю роботою, моїми особистими стосунками, ніхто не прийде і не змінить це за мене».

«Ми живемо у молодіжній культурі, яка вважає, що після 26 життя котиться до біса, ну чи якось так» - вважає Мінц. Але він знаходить натхнення, і навіть можливість наслідувати у старому голлівудському погляді на доросле життя, у фільмах з Кері Грантом і Кетрін Хепберн. «Коли я стверджую, що ми маємо повернути доросле життя, я не кажу про необхідність повернути традицію раннього шлюбу і якнайшвидше початок кар'єри, як це було у 1950-х. Я говорю про те, що краще бути в курсі, ніж бути в незнанні. Краще бути досвідченим, ніж недосвідченим. Краще бути навченим, аніж „зеленим“».

Саме це і є «доросле життя» для Мінця. Для Вільямс Браун це бути відповідальним за самого себе. Я не відповідальна за те, щоб зробити життя не таким, яким воно насправді є».

У суспільстві сприйняття «дорослого життя» подібно до океану, в який впадає занадто багато річок. Це може виражатися законодавчо, але не буквально. Наука може сприяти розумінню зрілості, але вона може показати нам всю картину. Соціальні нормизмінюються, люди відмовляються від традиційних ролей, або змушені приміряти їх занадто рано. Ви можете відстежувати тенденції, але тенденції мало турбуються про бажання та цінності однієї людини. Суспільство може визначити лише етап життя; людям все одно доведеться багато зробити, щоб визначити себе. Повноліття взагалі є прикладом живопису імпресіоністів: якщо ви стоїте досить далеко, ви можете побачити розмиту картину, але якщо ви уткнетеся носом, побачите мільйони найдрібніших штрихів. Недосконалі, різношерсті, але, безсумнівно, є частиною великого цілого.

Автор: Джулі Бек.
Оригінал: The Atlantic.

У дитинстві все було досить легко. Ми були надто малі, щоб приймати рішення, тож за нас це робили батьки. Виховували, опікувалися, виховували. Але з роками дитина стає все більш і більш самостійною, їй уже не хочеться, щоб за неї думали і вирішували, вона прагне сама все це робити, сама проживатиме своє життя. На жаль, батькам це найчастіше дуже важко прийняти з багатьох причин.

Перша з цих причин – це втрата контролю, влада над своєю дитиною. Доводиться визнати, що вже виросла, отже, самі батьки - постаріли. Начебто зовсім недавно ще вони були потрібні дитині повністю і нероздільно, а сьогодні, виявляється, вона вже має свою думку, свій досвід, бажання жити своїм життям. Особливо важко це сприймають ті батьки, які жили «для дітей». Визнати, що дитина стала дорослою і самостійною, для них важко, адже разом з нею випадає практично весь сенс їхнього життя! Адже найчастіше весь ритм їхнього життя, все їхнє існування було для дітей, в ім'я дітей. Визнати дорослішання дитини - це означає залишити величезну білу пляму, нічим не заповнену. У них, по суті, немає свого життя, своїх захоплень, навіть часто добре налагоджених відносин із чоловіком (дружиною) та іншими рідними, друзями та знайомими. А з віком це страшніше і складніше - наново переосмислювати своє життя та заповнювати ці прогалини.

Коли я після розлучення переїхала до бабусі, мені таки довелося з цим зіткнутися. Стосунки з мамою було вибудувати трохи простіше, адже ми з нею не бачимося щодня, та в неї є й мій молодший брат, тобто їй було чимось легше прийняти моє від'єднання і дорослішання. А ось із бабусею все проходило набагато складніше. Конфлікти та сварки були з багатьох приводів. І мені було досить тяжко це перенести. Мене, яка вже сама є матір'ю, тримають за маленьке дівчисько! Але, проаналізувавши ситуацію, я зрозуміла, що сенс усього життя бабусі був у дітях (а потім – у онуках та правнуках). Так вона відчуває своє життя не безглуздим, почувається потрібним. Визнай вона зараз, що я й справді виросла і мені не потрібен контроль - і що в неї залишиться? Практично нічого.

Тісно пов'язана з цією причиною та інша, а саме – невміння любити. Так, як не страшно це визнати, але багато хто з нас не вміє любити по-справжньому. Це біда багатьох поколінь. Батьки, які не вміли любити, не навчили своїх дітей, а ті, у свою чергу, своїх дітей. Та й відсутність у суспільстві здорових поглядів на цю сферу відносин теж дуже позначається.

Через невміння любити часто зростає й інша біда - невміння спілкуватися, висловлювати свої думки та почуття. І нам, дітям своїх батьків, теж це властиво. Батьки відчувають, що «втрачають» нас, їм страшно і вони свідомо чи мимоволі намагаються «утримати» дітей. Діти, відчуваючи тиск, неминуче «відсуваються», намагаються захистити свої особисті кордони і, в результаті, можуть мінімізувати свої контакти з батьками, не розмовляючи з ними, не ділячись. І щоб хоч якось відновити спілкування, батьки починають лаятись, скандалити - все-таки якесь ніяке, а спілкування, обмін почуттями та емоціями. Вони страждають від нестачі уваги, ось таким чином вони його й одержують. А далі проблема тільки посилюється.

Який вихід із цього порочного кола? Це, безперечно, організація нормального спілкування. Не обов'язково викладати всю душу перед батьками, але необхідно якісно змінити спілкування. Цікавитись справами, розпитувати про щось, питати думки чи поради. Такі знаки уваги дадуть зрозуміти батькам, що, попри все, вони таки потрібні своїм дітям. Багато чого іноді не треба - вислухати та покидати. Іноді – розповісти якісь новини. Запитати їх думки щодо якоїсь домашньої справи. Попросити в чомусь допомогти, дякувати за допомогу. Все це ніби дрібниці, але вони є невеликим нашим вкладом у встановлення нормальних, здорових взаємин з нашими рідними.

Також не варто забувати і про «перемикання уваги». Зацікавити батьків чимось цікавим, щоб вони з'явилося своє захоплення, і намагатися підтримувати в цьому - розмовляти іноді про це, запитувати, цікавитися їхніми успіхами. Мені в цьому, наприклад, допомогла поява будинку нового вихованця - маленького кошеня. І хоча бабуся ніколи не палала пристрастю до братів наших менших, це котяче маля її підкорило. Через пережиті негаразди він був досить слабенький, але при цьому - дуже ласкавий. Він із задоволенням йшов до неї на руки, муркотів, катався у неї на шиї. І у бабусі з'явився ще один центр докладання зусиль.

Ще один нюанс – це сприйняття самими дітьми своїх батьків. Дуже часто буває, що навіть уже дорослі люди ставляться до своїх батьків трохи по-дитячому, сприймаючи їх як деяких арбітрів, непогрішних суддів, часом дуже болісно ставлячись до оцінки ними своїх дій та рішень. Але чи правильне таке ставлення? Ні не правильно. Необхідно зняти батьків із цього п'єдесталу. Вони - лише люди, які теж можуть робити помилки, піддаватися емоціям, давати невірні оцінки. Це нам доведеться усвідомити та прийняти. Тоді й реакція на батьківське несхвалення буде не такою вже болісною, сприйматиметься здорово, адже думки людей з якихось питань можуть не співпадати.

Часто буває, що «бунт» проти батьків теж зумовлений таким сприйняттям батьків дитиною. Бунтуючи, дитина намагається довести самому собі, що їй не важливо думка батьків, що вона не залежить від неї і для цього вона спеціально робить все навпаки, щоб ще більше підкреслити свою «дорослість». Іншим прикладом такого неправильного сприйняття може послужити те, що дитина, яка недоотримала уваги і похвали з боку батьків, потім може все життя намагатися для цього, намагаючись довести, що вона «гідна», щоб її нарешті добре оцінили і похвалили…

Окремо хотілося б сказати щодо конфліктів. Все-таки, як не будуй здорові відносини, але від конфліктів піти важко, тим більше - спочатку.

Коли я тільки-но починала жити з бабусею, мені було дуже боляче чути те, що вона говорила під час сварок. «Як може близька людинаГоворити такі речі? Бити часто по слабким місцям?» Важко приймати таке від рідних, від яких хотілося б насамперед підтримки та розуміння…

Дуже часто те, що йдеться в запалі сварок, насправді не критика та образи нас, а саме внутрішній крик безпорадності. Так улаштована людина, що їй часом важко визнати за собою провину, набагато легше звинуватити в чомусь іншому. Але совість не спить, тому ці звинувачення часто й виливаються у формі криків. Важливо вміти іноді це відчути. Так, наприклад, за словами «Ти ніколи не вийдеш заміж, нікому ти не потрібна (ти ніколи не одружишся, та кому ти потрібен)» ховається страх самотності, страх втрати дитини, за «ти нічого не вмієш» - «я не зуміла тебе навчити», за «ти мене доводиш» - «я вже не можу на тебе впливати, і мені страшно від цього». Важливо в момент конфлікту переключитися зі свого враженого самолюбства та зуміти пошкодувати батька-кривдника, зрозуміти, що йому і так погано, вирує буря в душі, тому й не варто ставитись до таких фраз як до критичної оцінки себе та відповідати взаємністю. Можна порівняти таку людину з хворим на маренні - адже ніхто з нас не думає всерйоз ображатися на те, що говорить людина в непритомності. Так само не варто намагатися виправдатися чи щось довести, краще почекати небагато, коли пристрасті вщухнуть і в свої права вступить здатність логічно мислити. Тоді можна постаратися висловити свою думку.

Головне - не зриватися на взаємні образи, закиди та з'ясування стосунків, не кричати. Нічого хорошого це точно не принесе, тільки гірше зробить. Тому що потім буде почуття провини, яке важко заглушити. Але якщо вже не втрималися, то важливо хоч би потім усе це зрозуміти і зробити перший крок до примирення. Це вчинок, гідний дорослої людини.

І, насамкінець, хотілося б помітити. Якими б не були наші батьки, ми все одно їх любимо і ми повинні бути вдячні їм за те, що вони дали нам життя і виховали. Навіть якщо вони це зробили не так, як вам цього хотілося б. Усі ми люди, і всі ми не застраховані від помилок. І кращий спосібналагодити стосунки з будь-ким - це намагатися змінитися самому, а не чекати зміни від іншої людини.