Артилерійської 106 гвардійської повітрянодесантної дивізії. Військові навчання Росії. З гідністю та честю

Історія одного трагічного десанту
(До питання про навчання 106-ї ВДД в Монголії на початку 1979 р.)

В історії радянських ВДВ було і, як і раніше, залишається чимало не-
вивчених питань. І на те, звісно, ​​існують свої причини. Од-
ної з погано освітлених проблем історіографії Крилатої гвардії
є факти трагічної загибелі радянських десантників у ході вче-
ній у мирний час.
Такою майже невивченою сторінкою в літописі радянського десан-
та є історія навчань 106-ї (Тульської) повітряно-десантної диві-
зії на монгольсько-китайському кордоні в лютому 1979 р., коли загинули і
покалічилися понад 40 бійців ВДВ. Ця трагедія, прихована руковод-
дством СРСР від радянського народу, могла, очевидно, і не відбутися,
якби вище керівництвоцими великими вченнями утрималося
від непродуманого наказу десантувати гвардійців на монгольську
землю у цілком неприйнятних при цьому умовах.
Наша версія цієї історії така. Початок 1979 ознаменувався
новим загостренням радянсько-китайських відносин. Цей процес, обу-
висловлений геополітичними та іншими факторами, став прогрес-
після смерті знаменитого китайського лідера Мао Цзе Дуна в
1976 р., коли нове політичне керівництво Китаю на чолі з Ден Сяо
Піном стало переглядати деякі колишні принципи зовнішньої
політики КНР XI з'їзд КПК проголосив відверто антирадянський
курс. Більше того, до Конституції КНР тоді ж було внесено (відповідно
рішенням XI з'їзду КПК) найважливіша поправка, відповідно до кото-
рій СРСР проголошувався першим ворогом Китаю. Одночасно вра-
гом Китаю проголошувався і багатостраждальний В'єтнам, нещодавно по-
який бідував у війні з американськими інтервентами. В'єтнам, перетворю-
тившийся до цього моменту в єдину соціальну республіку, прагнув
проводити самостійну зовнішню політику, націлену на дружбу
із країнами соціалістичного табору. Керівництво В'єтнаму також
починає проводити курс на зближення із сусіднім Лаосом, маленькою
країною (3,4 млн. чол.), яка обрала соціалізм.
Заздрим і зловмисним лідерам Китаю таке становище
справ не давало спокою, що й призвело до війни. 17 лютого 1979 р.
Китай здійснив агресію проти В'єтнаму.

Того ж дня 12 китай-
ських дивізій на фронті 1200 км вторглися на в'єтнамську територію.
Радянський Союз, пов'язаний союзними зобов'язаннями з дружньо-
ним В'єтнамом, не міг байдуже реагувати на цю подію.
Вже 19 лютого в урядовій газеті «Правда» було оприлюднено.
вана заява керівництва СРСР. У цій заяві стверджувалося,
«що напад Китаю на В'єтнам вкотре свідчить, на-
скільки безвідповідально ставляться в Пекіні до долі світу, з якою
злочинною легкістю китайське керівництво пускає у хід зброю». У заяві також йшлося про запевнення СРСР виконати
зобов'язання, взяті радянською стороною за договором про дружбу та спів-
трудництва між СРСР та В'єтнамом.
Чим же практично було підкріплено радянський демарш?
За офіційною версією радянської історіографії СРСР надав
додаткову допомогу дружньому В'єтнаму у вигляді поставок,
надання військових радників тощо. У другому томі «Історії
зовнішньої політики України СРСР (М., 1986 р.) із цього приводу говориться: «Од-
тимчасово Радянським Союзом було вжито заходів щодо надання до-
додаткової допомоги В'єтнаму, постачанню йому всього, що потрібно
для відсічі агресору».
Вже 19 лютого 1979 р. група радників (20 чол.), очолена
генералом армії Г. Обатуровим прибула до Ханої, столиці В'єтнаму.
Оцінивши ситуацію на місці та вислухавши доповіді керівництва в'єтнам-
ського генштабу, радянські фахівці переконали в'єтнамського лідера
Ле Зуана перекинути армійський корпус із Кампучії на Лангшонське
напрям, а також передислокувати на цьому ж напрямку ре-
активний дивізіон БМ-21
У відображенні китайської агресії брала участь група різних рад -
ських спеців (льотчики, зв'язківці, ракетники та ін.). Нажаль ні
обійшлося без жертв серед радянських офіцерів. У березні 1979 р. під
Дананг (порт у Південному В'єтнамі) при заході на посадку розбився
в'єтнамський лайнер АН-24, на борту якого були генерал ВПС Малих
та п'ять офіцерів-інструкторів. Усі вони загинули.
Однак СРСР зробив ще одну акцію з метою натиску на Кі-
тай. Щоб налякати агресивного сусіда, було вирішено провести на
монголо-китайському кордоні демонстрацію військової могутності, образно го-
злодія, побрякати зброєю і пограти м'язами. Сьогодні вже мало хто
знає, що в Монголії, васальній від СРСР державі на той час (з
1967 р.) знаходилося багатотисячне угруповання радянських військ у со-
ставши 39-ї загальновійськової армії, дислокованої на монгольській землі.
ле. До неї входили кілька мотострілкових та танкових дивізій, на-
перебувають у підпорядкуванні Забайкальського Військового округу. На початку
1979 р. до Монголії було перекинуто три дивізії з Сибіру та Забай-
калью. У ситуації було вирішено використовувати передові
частини 39-ї армії як політична дубина проти агресора –
Китаю. У лютому-березні 1979 р. були проведені великі загальновійсь-
ші навчання в прикордонних з Китаєм військових округах у Монголії та на
Далекому Сході. До цих безпрецедентних маневрів було залучено
близько 200 тис. Чоловік. З України та Білорусії перекидалася
бойова авіація. У демонстрації сил було також вирішено задія-
вувати і ціле поєднання радянських ВДВ.
За логікою речей, резонно було в цій демонстрації задія-
вати ті частини ВДВ, які дислокувалися на Далекому Сході. Од-
Основні сили ВДВ знаходилися на західних кордонах СРСР, а
також у Закавказзі та у Середньої Азії. На далекосхідних кордонах з
Китаєм лише 11-а окрема ДШБ, дислокована в Могочі, поблизу
Чити. Ця одна з перших ОДШБр була створена в 1968 р. і була
в оперативному підпорядкуванні Забайкальського військового округу. Але цю
бригаду вирішили не чіпати.
Вибір вищого військового керівництва впав на 106-ю гвардійську
повітряно-десантну червонопрапорну ордена Кутузова 2-го ступеня
дивізії. Чому було вирішено задіяти це поєднання ВДВ?
106 (Тульська) ВДД по праву вважалося однією з кращих сполук
Крилатої гвардії. Невипадково, що саме ця дивізія брала участь
неодноразово у відповідальних та експериментальних навчаннях, а також
виконувала високі урядові завдання. Ось кілька прикладів.
рів.
У 1957 р. тульські десантники забезпечували приземлення перших
космічних снарядів з чотирилапими космонавтами - собаками Бел-
ка, Стрілка, Чорнушка. А за кілька років гвардійці 106-й ВДД
удостоїлися честі зустрічати майданчик приземлення космонавта Юрія
Гагаріна.
Наприкінці 50-х років. (вже за В.Ф. Маргелова) воїни Тульської дивізії
ВДВ брали участь в екстремально-кліматичному десантуванні
просторах Заполяр'я. У розпал маргелівських реформ ВДВ на початку 70-
х мм. тульські десантники одні з перших почали освоювати нову де-
сантну бронетехніку БМД-1 та БТРД. Нагородою став вимпел МО СРСР
«За мужність та військову доблесть». Тульська дивізія неодноразово
залучалося і до гасіння лісових пожеж у Підмосков'ї та в Цен-
тральному Нечорнозем'ї.
Виникає питання: чому саме 106 ВДД було вирішено десан-
на монгольсько-китайському кордоні? Адже ця дивізія була
дислокована під Москвою і, очевидно, була націлена на європей-
ський театр бойових дій. Чому не вибрали дивізії ВДВ, дисло-
у Закавказзі (104-а Кіровобадська ВДД) та Середньої Азії
(105-а Ферганська ВДД)? Ці сполуки Крилатої гвардії були обу-
чени воювати в умовах гірничо-пустельної місцевості. Очевидно,
причини слід шукати у політичній галузі. На початку1979 р. в
Ірані було неспокійно. Невдоволення іранців деспотизмом шахського
режиму загрожувало обернутися революційним вибухом, що й сталося
10-11 листопада 1979 р. Монархічний режим у Ірані було повалено, і до
владі прийшло мусульманське духовенство на чолі з аятоллою Р. Ха-
Мені. Також неспокійно було й у сусідньому Афганістані, де у квітні
1978 р., скинувши режим Дауда, до влади прийшли комуністи НДПА. У
цій, тоді ще дружній країні розгорялася громадянська війна,
створювалася загроза втягування радянських військ у усобицю ДРА.
Тому 105 і 104 ВДД були напоготові.
106-а ВДД, хоч і вважалася «лісовою» дивізією, проте
мала досвід десантування у гірничо-пустельній місцевості. Ще 1966
м. 137-й гвардійський парашутно-десантний полк взяв участь у круп-
них навчаннях на території Закавказзя і вдало десантувався на
гористу твердину. У 1978 р. той же 137-й полк в рамках експерименту де-
сантувався на гірсько-пустельну територію.
Отже, вибір було зроблено. У Монголію перекидалася 106 ВДД.
За уривчастими джерелами важко точно визначити, в
Чи повному складі тульська дивізія попрямувала на навчання в далеку
Монголії.
У книзі «Повітряно-десантні війська Росії» стверджується: «В
1979 р. дивізія була піднята по тривозі і через кілька днів прийнята.
ла участь у навчаннях на території Монголії».
Армада військово-транспортних літаків із тульськими десантниками
та бронетехнікою на борту попрямувала на Схід. Це був майже біс-
приблизний повітряно-десантний похід завдовжки кілька
тисяч кілометрів. Десантні лайнери летіли на великій висоті. Для
дозаправки авіапалива було здійснено кілька посадок.
Точне місце проведення навчань досліднику встановити не
удалося. Відомо лише, що десантування проходило у пустелі
Гобі за кілька кілометрів монгольсько-китайського кордону. В нашому
розпорядженні – цінне мемуарне джерело, що дозволяє частково
відтворити драматичну картину події. Це спогад-
ня офіцера ВПС (вертолітника) В.Г. Домрачова, включені до збору-
нік «Опалені Афганом. Розповідають учасники Афганської війни».
На початку 1979 р. цей офіцер служив в ескадрильї транспортних верто-
літів, що забезпечують перевезення вантажів по всій Монголії, на території
торії якої було дислоковано чимало радянських військових частин.
Як випливає із спогадів В.Г. Домрачева та деяких інших
джерел, навчаннями керувала група високопоставлених офіцерів.
рів на чолі з першим заступником Міністра Оборони СРСР маршу-
лом Сергієм Леонідовичем Соколовим, від якого тепер залежала
доля десанту, бо саме ця людина мала дати команду
на десантування в умовах морозної та дуже вітряної погоди.
В.Г. Домрачов згадує: «Дув пронизливий вітер. Лопаті
вертольота махали, як крила птаха. «Якщо вітер не заспокоїться, то ви-
садки десанту не буде», – подумав я.
Через сорок хвилин до нас прийшов посильний від керівника поле.
тов і сказав, щоб ми готувалися до зустрічі основної групи вертольоту.
тов з керівництвом навчань. Ми повинні були показувати сідаючим
вертольотам місця посадки.
Ще через десять хвилин почалося справжнє натовп -
один за одним підлітали і сідали гелікоптери з офіцерами високого
рангу.
Село 10 гелікоптерів, але Головного не було, і місце біля трибуни
залишалося вільним. Офіцери пройшли на трибуну, і одразу з'явився
вертоліт із Головним. У разі Маршала Соколова обстановка
пожвавішала, офіцери забігали, заметушилися. Після коротких доповідей
були зайняті місця на трибуні, і один за одним з інтервалом в одну
хвилину з боку півночі почали з'являтися десантні літаки ІЛ-
76.
До мене підійшов бортовий технік і запитав: «Командир, невже в
такий вітер кидатимуть десантників?
"Не повинні, - відповів я, - це ж вбивство!"
На трибунах почався рух генералів, до Соколова підійшов
командувач ВДВ і доповів, що сильний вітер і викид виконувати
не можна (виділено нами – Д.С.). Той опустив голову, похитав їй і сказав.
зал: «Зробимо пробне десантування – з одного літака людей,
із двох – техніку». Ніхто не заперечив, всі стали мовчки спостерігати за
трагедією, що насувається.
З боку керівника викиди долинули слова: «Викидання
дозволяю!»
Отже, наказ надійшов. Військово-транспортні лайнери один за іншим
гім злетіли в небо. У черевах літаків знаходився особовий склад 137-
го полку 106 ВДД зі штатною бронедесантною технікою. В авангарді
дивізійного десанту були воїни розвідроти полку. Крім раз-
ведчиків в одному літаку знаходилися механіки-водії БМД-1, а
також офіцери полку. У другому літаку ІЛ-76 були три зашфарто-
ванні «беемдішки».
Передовому загону тульських десантників, як зазначалося,
треба було десантуватися з технікою в воістину екстремальних ус-
монгольської зими. Хто служив у ВДВ, може, напевно, перед-
ставити, що у ті хвилини відчували гвардійці, деяким з яких
було, на жаль, судилося жити останні хвилини. Ангел скорботи вже чекав
душі воїнів, кому була уготована страшна смерть на монгольській
землі.
Десантування розпочалося. У цей момент сила вітру сягала 40
метрів за секунду – божевільний для десантування показник. Че-
рез кілька хвилин після початку викидання кілька десантників (по
деяким даним більше 10 осіб) розбилися на смерть про око-
пустельну твердь. Декілька десятків гвардійців від страшно-
го зіткнення із землею отримали поранення та каліцтва. Розбилися і
усі три БМД. Викидання основних сил десантного полку відразу відміни-
чи.
Ось як загибель десанту описує згаданий очевидець: «Під од-
ним з літаків, що пролітають, з'явилися дві точки, під наступним
ще дві, які через кілька секунд переросли в куполи парашу-
тов з технікою.
Викинута з парашутами техніка стрімко наближалася
до землі, збільшуючись на очах. Навколишні захопилися відбуваючись-
щим і не помітили, як з наступного літака «посипалися» десант-
ники.
Кілометрах за два від трибун почала приземлятися десантна техніка.
ка. Гальмівні системи десь спрацьовували, а десь не спрацьовували. Я
вперше побачив, як із БМД злітають вежі під час удару об землю. «Добре-
шо, що там немає людей», – сказав хтось позаду. Ці слова стали як би
сигналом: усі згадали, що були викинуті й десантники. Знову, не
змовляючись, підняли голови і побачили, як все небо було усіяне ку-
підлогами парашутів.
Десантники мужньо боролися з вітром, прагнучи приземлити-
ся якомога ближче до десантної техніки, але, торкнувшись землі, якось
безпорадно повисали на лямках і, не підводячись на ноги, тяглися за
наповненими куполами своїх парашутів по пустелі.
Першого моменту на трибунах стояла тиша. Усі розуміли, що
відбувається, але ніхто не міг сказати й слова.
Раптом хтось голосом крикнув: «Льотчики, терміново запускайте
гелікоптери і збирайте поранених». Ми кинулися до гелікоптерів, запустили
їх і полетіли до постраждалих. Доводилося пролітати пустелею
далі десантників, випускати з кабіни бортового техніка та правого
льотчика, щоб ті гасили парашути та заносили десантників у кабіну
вертольота. У кожному гелікоптері було по п'ять-шість постраждалих. Пе-
ремішалися пил, кров, сніг. Стогін, крики. Були й мертві.
Ми перевезли їх у польовий шпиталь і полетіли виконувати свої
завдання. Пізніше дізналися, що зі 108 десантників постраждали рівно поло-
вина, але вчення тривали, втрати теж» .
Зрозуміло, викид головних сил десанту скасували, тим самим
було врятовано життя та здоров'я десантників з інших підрозділів
полиця. Літаки з десантом, що знаходяться вже в повітрі,
шись, стали повертатися.
Навчання було завершено, частини та підрозділи 106-ї ВДД на
транспортної авіації повернулися до «зимових квартир». Воїни 137-го
полки поверталися до Тули залізничними комунікаціями.

Чи можна ставити питання про персональну відповідальність тодіш-
нього командувача ВДВ генерала Д. Сухорукова за трагічні події
тия в Монголії на початку1979 р.? Однозначно відповісти на це, звичайно,
важко. Напевно, постановка цього питання справедлива та історично
доречна. Адже йдеться про людину, яка командувала тоді нашою
Крилатою гвардією і міг впливати тим чи іншим чином на описува-
ні події. Але Д. Сухоруков - не В.Ф. Маргелів. Сила волі і сміливо-
ності цих історичних суб'єктів нерівноцінна. Звичайно, Сухоруков і
як командувач, і як ветеран ВДВ, і як людина, душевно пережи-
вал за трагедію на монгольсько-китайському кордоні. Це і
Зрозуміло. Але видається, що він усередині свого єства відчував
вину за загибель десантників, хоча відкрито визнати це йому була праця-
Проте. Тому невипадково, що у своїх мемуарах («Записи командуюче-
го–десантника») про трагічний десант Д. Сухоруков пише побіжно:
«Десантуватися треба було на голу кам'яну, сіру, як цемент,
пустелі. У день десантування здійнявся сильний вітер. Першою по-
йшла на стрибок розвідувальна рота. Це був стрибок у пекло.
Викидання основних сил було скасовано. Літаки, що знаходяться
вже у повітрі, розвернулися і почали повертатися на свої аеродроми.
Незабаром дивізію було перевезено літаками військово-транспортною.
авіації та частково залізничним транспортому місця постійної
дислокації.
Вчення показало реальну можливість військово-транспортної
авіації здійснювати в стислі терміниперекидання на великі відстані-
ня повітряно-десантної дивізії у повному складі з бойовою технікою.
Десантники здобули досвід підготовки до десантування на незнайомих
аеродромах, але в той же час спливли деякі питання тилового
забезпечення та низку інших, за якими потім були прийняті рішення»
.
І все. Про трагедію, що сталася на цій території, про загибель і
каліцтво майже 50 десантників з Тульської дивізії екс-командувач
ВДВ вважав за краще не писати.
Чому? Можливо тому, що відчував частку своєї провини в тому,
що трапилося? Хто знає…
Що ж відчувала «Залізна Людина», В.Ф. Маргелов, коли йому
стало відомо про те, що сталося в Монголії? Зрозуміло, що. Новоспечений
ний інспектор-пенсіонер, звичайно, всією душею відчував біль і внут-
ревно оплакував загиблих гвардійців. Безперечно, що «десантний
Батя» не раз ставив тоді питання: хто ж дав, по суті, злочин-
ний наказ про початок десанту?
Справді, хто? Доступних джерельних матеріалів, дозволе-
ляючих відповісти на запитання в нашому розпорядженні, на жаль, немає. За логікою
речей, вирішальне слово, очевидно, було за тією людиною, хто коман-
дав тоді навчаннями. А ним був маршал С.Л. Соколів, давній недо-
рожелатель В.Ф. Маргелова. Відповідно до згаданих спогадів
очевидця, офіцера-вертолітника В.Г. Домрачева, наказ виходив від
самого маршала С.Л. Соколова. Відповісти точно на поставлений по-
прос міг би і тодішній командувач 106 ВДД О.М. Підколю, але
його душа вже давно зійшла до pro patria.
Таким чином, 1979 виявився знаковим для доль радянських
ВДВ. Пішов з посади командувача Крилатої Гвардії В.Ф. Маргелів,
пішла в лету і маргелівська доба. І, мабуть, символічно, що це
подія ознаменувалася фактом трагічного десанту тульських де-
сантників у Монголії. Згідно з давньою філософською максимою, нічого
випадкового у нашому житті не буває. Пройде кілька місяців, і в
того ж 1979 року в історії ВДВ почнеться епоха дев'ятирічної війни
Афганістані, в якій нашим десантникам належить воювати по-
справжньому з зухвалим ворогом, воювати маргелівською, зберігаючи рено-
ме еліти Радянської Армії. 106 ВДД до кінця XX ст. і до цього дня зі-
зберігала репутацію відмінної сполуки ВДВ.
У цій дивізії не тільки зберігаються славні традиції, зало-
одружені великим В.Ф. Маргеловим, але й задіяний сучасний
досвід бойових дій, отриманих у локальних війнах та конфліктах.
Вважається, наприклад, що у 80-ті 70% офіцерів та прапорщиків Туль-
ської дивізії воювали в Афганістані.
Третина століття минуло відтоді, як сталася трагедія у лютому
1979 р. у Монголії. Прах загиблих воїнів давно зотлів у цинкових
труни.
Маршал С.Л.Соколов, який став після маршала Д.С. Устінова Мі-
ністром оборони СРСР, прожив довге гідне життя. Він помер-
ся нещодавно, у 2012 р. на 102 році життя. Чи згадував він перед відходом
у інший світ про десантників, загиблих і покалічених тих злополуч-
них навчаннях? Бог йому суддя. Безсумнівно, майбутні історики ВДВ неодноразово
повернуться до висвітлення подій, що розглядаються в Монголії. І нехай
їм вдасться відновити та оприлюднити прізвища та звання тих воїнів
Крилатої гвардії, які героїчно виконували наказ, у мирне
час, що прирік деяких із них на смерть.
Трагічний десант
(Світлій пам'яті гвардійців 137-го полку ВДВ,
загиблих на навчаннях у Монголії у лютому 1979 р.)

У пащу смерті викинуто десанта
І долі воїнів відбулися;
Слідкує кармічний гарант,
Щоб у Рай ворота для воїнів відчинилися.
* * *
Розлютився вітер над пустелею,
Тріщать і рвуться бані,
А маршал захоплений гордістю,
Безмовний він, і Бог йому суддя.
* * *
Тверда як камінь мерзла земля,
Про цю твердь наш десант б'ється.
За 10-ма бійцями смерть прийшла;
О скільки сліз рідней проллється.
* * *
Кров окропила поле приземлення,
Поранених бійців тягають куполи.
І на багатьох у тому кошмарі чекає порятунок;
Від смерті лютої їхня доля врятувала.
* * *
У трагедії десанту хто винний?
Той гордий маршал, що наказав
На смерть приректи людей? Він не вартий
Бути зрозумілим, виправданим серед нас?

Десант повітряний, бойова сто шоста.

Ми скажемо чесно: "Наша служба непроста!".

Наро-Фомінськ, Рязань і Тула.

І немає завдань для нас нездійсненних!

Назустріч ювілею дивізії!

З 8 Повітряно-десантних дивізій Росії 106-а Гвардійська Червонопрапорна ордена Кутузова 1-го ступеня пройшла славний бойовий шлях як у роки Великої Вітчизняної війни, так і при виконанні спеціальних завдань у мирний час.

У період із лютого по грудень 1944 р.дивізія формувалася. 26 квітня 1944 р.відважні десантники дивізії прорвали зміцнення супротивника та оволоділи містом Мор (Угорщина), За що з'єднання було нагороджено орденом Кутузова 2-го ступеня.

День 26 квітняє святковим для особового складу дивізії. Десантниками звільнялися Австрія та Чехословаччина. 17 травня 1945 р.за оволодіння містом Відень, Австрія)дивізія нагороджена орденом Червоного Прапора.

Майже 70 роківдислокується 106-а у Тульській області. За цей час частинам дивізії довелося виконувати бойові та службові завдання у Боснії та Герцеговині, Сербії, Косово, Придністров'ї, Афганістані, Чечні, Киргизії, Монголії, Грузино-Абхазькому конфлікті, Баку, Сумгаїті, Інгушетії.

Багато було показних тактичних навчань із десантуванням бойової техніки та особового складу на нашій території та у зарубіжних державах. В січні 1973 р.вперше у світі здійснено десантування екіпажу у складі гвардії підполковника Л. Зуєвата капітана А. Маргелова (Сина Командувача ПДВ)всередині бойової машини десанту (БМД-1) на парашутодромі Слобідка Тульської області. Особовий склад частин з'єднання гасив лісові пожежі, брав участь у спартакіадах, міжнародних спортивних змаганнях, брав іноземні делегації, брав участь у військових парадах. З дня утворення дивізії більше 4 тисячдесантників нагороджені орденами, більше 44 тисячмедалями. Тригвардійця стали Героями Радянського Союзу, 26 - героями Російської Федерації.

Хочу нагадати всім про видатну заслугу натхненника та творця повітряно-десантних військ, неперевершеного вчителя, Командувача, учасника Великої Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу, Василя Філіповича Маргелова. Завдяки йому дивізія оснащувалась сучасною бойовою технікою та зброєю, підвищувалася бойова готовність, зміцнювалася військова дисципліна.

15 лютогоцього року всі ми відзначили 25-річчя закінчення війни в Афганістані. Губернатор Тульської області Володимир Груздєв, Уряд регіону на чолі з Юрієм Андріановим, Обласна та Міська Думи, очолювані Ігорем Панченкоі Олександром Прокопуком, Адміністрація міста-героя Тули на чолі з Євгеном Авіловимз почуттям величезної поваги поставилися до участі у проведенні ювілейних афганських заходів. Газети «Тульські Звістки», "Діапазон", «Тула», телевізійні канали висвітлювали події цього спрямування. У школах, ліцеях проводилися уроки мужності, зустрічі з «афганцями», оформлялися виставки та наочна агітація, організовувалися мітинги, поминальні панахиди. Все це внесло до тями кожного туляка, і особливо молоді, частинку любові до нашої Батьківщини. Десятки ветеранів афганської війни були нагороджені орденами та медалями. Сьогодні ця робота активно продовжується. Учасникам бойових дій вручаються державні та відомчі нагороди, листи подяки та грамоти.

У Тульській області та місті-герої Тулі основна категорія ветеранів – десантники. Вони становлять кілька поколінь.

• Десантники-учасники Великої Вітчизняної війни від імені гвардії генерал-майора Анатолія Добровольського, гвардії полковника Івана Федосєєва, гвардії старшого прапорщика Дмитра Євдокимова, Дмитра Дудки, Дмитра Бімбірекова, Михайла Царелунги.
• Діти війни в особі Віктора Виродова, Миколи Шеїна, Івана Жданова.
• Наступне покоління десантників – учасники бойових дій, які становлять основне ядро. Це ті, хто брав участь у подіях Угорщини, Чехословаччини, Афганістану. Серед них активісти-громадські працівники брати-близнюки Олексійі Олександр Альховики, Михайло Альохін, Володимир Пузанков, Аркадій Смирнов, Михайло Биков, Ігор Бедринець, Андрій Самошин, Віктор Шолохов, Олександр Лаврентюк, Сергій Жилкін, Валерій Корельцев, Сергій Колегай, Геннадій Яцкіні багато інших.
• Покоління десантників, що пройшли Чеченські війни, особливо найважчу першу кампанію Серед них Михайло Жданеня, Юрій Левченко, Олександр Левченко, Віктор Гречішніков, Валерій Клепіковта ін.
• Наступне покоління десантників — учасники п'ятиденної війни Грузино-Абхазького конфлікту — ті офіцери, які служать Росії і завжди готові надати допомогу народам, які цього потребують, якщо піде наказ Батьківщини, Міністра оборони, Головнокомандувача збройних сил нашої Вітчизни.

А щодо Росії, то десантура від малого до великого грудьми стане на її захист. У цьому немає жодного сумніву. Відданість Батьківщині, високий патріотизм притаманний нашим десантникам із дня створення цього роду військ. США та країни, які їх підтримують, це чудово розуміють і, відповідно, побоюються конфліктувати з Росією до кінця. Непереможною вона була, є і буде.

Два мітинги, що пройшли під егідою ветеранів Афганістану на чолі з їхнім чудовим керівником Олексієм Івановичем Альховиком, показали, що партії, депутати, ветерани, робітники та службовці, студенти Тульського краю як ніколи раніше згуртувалися, об'єдналися і з найвищим почуттям гідності були з народами Криму та Севастополя. Наші ветерани Анатолій Гагарінов, Євген Кутєпов, Василь Тюнькову дні проведення референдуму побували у Криму та після повернення до Тули докладно розповіли про єдність кримчан у день голосування. Десантники Тульського гарнізону у повному складі висловлюють величезну подяку Олексію Альховику за чудову підготовку та проведення мітингів у місті-герої Тулі, присвячених підтримці народу Криму та Севастополя.

Сьогодні ветерани особливо вдячні Президенту РФ Володимиру Володимировичу Путінуза його яскраву, чітку, розумну та дипломатичну політику щодо подій в Україні. Ми вірили у справедливість надання всебічної допомоги Криму та не помилилися. Крим та місто-герой Севастополь сьогодні навіки у Росії. Дай Боже, щоб у майбутньому недалекоглядних, амбітних політиків у нашій Росії не було і щоб президенти ніколи не допускали прийняття раптових рішень у нашій державі, а завжди на прикладі В.В. Путіна радилися з народом, який навчився вже відрізняти хороше від напускного, безглуздого та хибного. Ветеранський «корпус» Тульського краю переповнений емоціями через те, що сталося, високо і гордо підняв голову і готовий завжди виконати наказ Батьківщини щодо її захисту.

У Тульському гарнізоні створено десятки громадських організаційветеранів, у тому числі й регіональне відділення десантних військ області «Союз десантників Росії», який очолює гвардії полковник Левченко Юрій Георгійович. У 106 дивізії ветерани також об'єдналися і створили свою організацію під керівництвом гвардії полковника Іванова Миколи Михайловича. Багато ветеранів-десантників входять до обласної та міської організації Російського Союзу Ветеранів Афганістану, в Російський СоюзВетеранів регіону, в Тульський міський комітет ветеранів війни та військової служби , районні ветеранські організації

Головне завдання всіх ветеранських організацій — виховання молодого покоління на кшталт патріотизму, високих морально-бойових якостей, моральних підвалин, готовності захистити Батьківщину. На початку лютого бойовий десантник, полковник у запасі Юрій Левченкоорганізував та провів для тульської молоді змагання з баскетболу, у яких взяли участь команди із восьми шкіл. На змаганнях були, окрім тренерів та директорів шкіл, батьки спортсменів, учасники Великої Вітчизняної війни, ветерани бойових дій, військової служби, які вручали хлопцям медалі, вимпели, грамоти, подарунки. Усі офіцери-десантники, як ветерани, і кадрові, були у військовій формі одягу з орденами і медалями. Змагання з початку остаточно були пронизані духом як змагальності, а й військового патріотизму. Дітям дуже приємно було здобувати нагороди з рук ветеранів – захисників Вітчизни. Впевнений, що багато хто з хлопців колись надягнуть погони і носитимуть їх із честю все життя.

Повітряно-десантні війська Росії в даний час - це сила, яка завжди готова вирішити найскладніші і найважчі бойові завданняяк на землі, так і у повітрі. Я не применшую бойові якості та боєздатність інших родів військ. Космічні війська, ракетні, ВПС, ВМФ, сухопутні, протиповітряні — їм немає ціни, але ювілей у десантників, і оскільки вони найближче перебувають до космонавтів, за висловом Героя Радянського Союзу космонавта Германа Титова, їм та перевагу.

Користуючись тим, що 106 повітряно-десантної дивізії 26 квітнявиконується 70 років, дозвольте від усіх ветеранів-десантників сердечно та від душі привітати командування дивізії в особі гвардії полковника Глушенкова Дмитра Валерійовича, весь особовий склад частин та підрозділів з 70-річним ювілеєм. Усім побажати величезного щастя, бойових успіхів, особистого благополуччя, міцної військової дисципліни, чистого, безвітряного та блакитного неба, м'якого приземлення. Слава ВДВ!

Ветеран ВДВ, учасник бойових дій в Афганістані,

полковник у відставці

Анатолій Куц

Квітень 2014 року

11 червня 1943 р. у Московському військовому окрузі було сформовано 7-му та 17-му гвардійські повітряно-десантні бригади (вдбр). Чисельність бригад штатом становила 5800 людина.

Під час Великої Вітчизняної війни сильне угруповання Повітряно-десантних військ (ВДВ) було на 4-му Українському фронті (4-а, 6-а та 7-а гв. вдбр), яке хотіли застосувати при звільненні Криму.

У грудні 1943 4 і 7 гв. ВДБР були передислоковані в Московський військовий округ. 15 січня 1944 р. відповідно до наказу командувача ВДВ Червоної Армії в м. Ступіно Московської області на базі 4-ї, 7-ї та 17-ї окремих гвардійських вдбр була сформована 16-та гвардійська повітряно-десантна дивізія (вдд).

У серпні 1944 року. 16-та гвардійська ВДД була передислокована в м. Старі Дороги Могилівської області і 9 серпня 1944 р. увійшла до складу новоствореного 38-го гвардійського повітряно-десантного корпусу (ВДК). У жовтні 1944 р. 38-й гвардійський ВДК увійшов до складу новосформованої окремої гвардійської повітрянодесантної армії.

8 грудня 1944 р. окрему гвардійську повітряно-десантну армію було переформовано в 9-ту гвардійську армію, 38-й гвардійський ВДК став 38-м гвардійським стрілецьким корпусом.

Наказом Ставки Верховного Головнокомандувача від 18 грудня 1944 р. 16-ту гвардійську ВДД переформовано в 106-ту гвардійську стрілецьку дивізію (СД) 38-го гвардійського стрілецького корпусу. 4-та гв. овдбр була переформована в 347-й гвардійський стрілецький полк, 7-а гв.овдбр - у 351-й гвардійський стрілецький полк, 17-а гв.овдбр - у 355-й гвардійський стрілецький полк.

106-та гвардійська сд прийняла бойове хрещення під час Віденської операції, брала участь у звільненні Австрії, Угорщини, Чехословаччини.

26 квітня 1945 р. за прорив укріпленої смуги оборони та оволодіння містом Мор весь особовий склад отримав подяку Верховного Головнокомандувача, а дивізія була нагороджена першим орденом - орденом Кутузова ІІ ступеня. З того часу 26 квітня вважається святом сполучення.

Усі активні учасники бойових дій зі звільнення Відня були нагороджені медаллю «За взяття Відня», заснованої на той час. 38-й гвардійський стрілецький корпус отримав почесне найменування «Віденський», а 106-та гвардійська буд нагороджена другим орденом — орденом Червоного Прапора.

16 квітня 1945 р., продовжуючи бойові дії, дивізія оволоділа м. Вільгельмсбург Безперервні бойові дії тривали до 25 квітня. На кінець цього дня підрозділи були виведені з бою і в повному складі зосереджені в передмісті Відня.

5 травня дивізія була піднята по тривозі, здійснила марш до Австро-Чехословацького кордону та змінила 107 стрілецьку дивізію. Увійшовши у зіткнення з противником, 8 травня вона перетнула кордон Чехословаччини і з ходу опанувала р. Зноймо. Весь особовий склад отримав подяку Верховного Головнокомандувача.

9 травня всі підрозділи та частини дивізії продовжували бойові дії з переслідування ворога. Потрібно було змусити його капітулювати. Дивізія здійснила марш, переслідуючи супротивника, і за три дні пройшла з боями 80-90 км. 11 травня 1945 р. передовий загін дивізії вийшов до нар. Влатва і в 3,5 км на північний схід від д. Олешня зустрівся з частинами 5-ї американської танкової армії.

Загалом у дивізії під час Великої Вітчизняної війни урядовими нагородами було нагороджено 7401 військовослужбовця, а троє удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Це старшина Рибаков Н.С., старший лейтенант Поляков В. Т. та старший лейтенант Селіщев В.П.

Після війни на підставі Постанови Ради Міністрів СРСР від 3 червня 1946 р. і директиви Генерального штабу Збройних Сил СРСР від 7 червня 946 р. до 15 червня 1946 р. -десантну Червонопрапорну ордена Кутузова дивізію

З липня 1946 р. дивізія дислокується у місті Тулі і входить до складу 38-го гвардійського повітрянодесантного Віденського корпусу.

На підставі директиви Генерального штабу від 21 січня 1955 до 25 квітня 1955 106-а гвардійська повітряно-десантна дивізія вийшла зі складу 38-го гвардійського повітряно-десантного Віденського корпусу, який в 1956 р. був розформований. Дивізія почала безпосередньо підпорядковуватися командувачу ВДВ і перейшла на новий штат трьохполкового складу з кадрованим батальйоном у кожному парашутно-десантному полку.

Дивізія брала участь у наведенні конституційного порядку на території та Чеченської Республікита у контртерористичній операції на Північному Кавказі.

В даний час частини 106 ВДД дислоковані в Тулі, Рязані та Наро-Фомінську. Штаб дивізії - у Тулі. День (свято) з'єднання – 26 квітня.

Поточна версія сторінки поки не перевірялася

Поточна версія сторінки поки не перевірялася досвідченими учасниками і може значно відрізнятися від перевіреної 30 жовтня 2019 року; перевірки вимагають.

15 січня 1944 року відповідно до наказу командувача ВДВ Червоної Армії № 00100 від 26 грудня 1943 р. в м. Ступіно Московської області на базі 4-ї, 7-ї та 17-ї окремих гвардійських повітряно-десантних бригад (бригади дислокувалися Востряково, Внуково, Ступіно) була сформована 16-та гвардійська повітряно-десантна дивізія. У дивізії за штатом було 12 000 осіб. Частини дивізії були укомплектовані переважно молоддю 18-20 років, придатною до служби у ВДВ, комсомольцями та курсантами-випускниками військових училищ, оснащені новітнім озброєнням, технікою, у тому числі автотранспортом високої прохідності. 90% офіцерів дивізії мали бойовий досвід, багато з них прибули зі шпиталів після лікування по пораненню. Значна частина особового складу мала досвід ведення бойових дій у тилу супротивника.

У серпні 1944 року 16-ту гвардійську повітряно-десантну дивізію передислокували в м. Старі Дороги Могилівської області і 9 серпня 1944 року увійшла до складу новосформованого 38-го гвардійського повітряно-десантного корпусу.

У жовтні 1944 року 38-й гвардійський повітрянодесантний корпус увійшов до складу новосформованої Окремої гвардійської повітрянодесантної армії.

8 грудня 1944 року Окрему гвардійську повітряно-десантну армію було переформовано в 9-ту гвардійську армію (сформовано на базі польового управління 7-ї армії 5 січня 1945 р.). 38-й гвардійський повітрянодесантний корпус став 38-м гвардійським стрілецьким корпусом.

Наказом Ставки Верховного Головнокомандувача № 0047 від 18 грудня 1944 р. 16-ту гвардійську повітряно-десантну дивізію було переформовано на 106-ту гвардійську стрілецьку дивізію 38-го гвардійського стрілецького корпусу. 4 гв.овдбр була переформована в 347-й гвардійський стрілецький полк, 7 гв.овдбр - до 351-го гвардійського стрілецького полку, 17 гв.овдбр - до 355-го гвардійського стрілецького полку.

21 лютого 1945 року 9-а гвардійська армія, до складу якої входила 106-а гвардійська стрілецька дивізія, була введена до складу діючої армії. 26 лютого дивізія зосередилася на схід від м. Будапешт. У березні 1945 з'єднання отримало завдання вийти у вихідні позиції для наступу в районі Будакесі - Пать - Бічке . 13 березня - планування наступу та розвідка боєм у районі населеного пункту Чакберень на захід від Будапешта.

16 березня, після 60-хвилинної попередньої артилерійської підготовки, що почалася о 14:30, гвардійці піднялися в атаку і о 16:00 опанували першу траншею, о 18:00 увірвалися в другу траншею, за залишок дня просунулися на 4-7 км. м. Чакберень, лісовим масивом на північ від нього та населеним пунктомКаповнопуста. Наступ продовжувався. До 18 березня, форсувавши річки Шарвіз (?) і Гайя, атакою всіх частин з'єднання опанувало місто Мор. За прорив укріпленої лінії оборони та оволодіння р. Мор весь особовий склад отримав подяку Верховного Головнокомандувача, а дивізія 26 квітня 1945 року нагороджена першим орденом - орденом Кутузова II ступеня. З того часу 26 квітня вважається святом дивізії.

25 березня дивізія здійснила марш у район Баконьсентласло - Феньєра і з ранку 26 березня розпочала обхід м. Папа з півночі із завданням опанувати місто у взаємодії з іншими частинами корпусу. За бойові дії з оволодіння м. Папа весь особовий склад дивізії отримав подяку Верховного Головнокомандувача, а Батьківщина 26 березня салютувала переможцям.

29 березня дивізія перейшла у рішучий наступ і опанувала Реб-Челег, Ніціг, Аркахаті, Урейгнуй-фалу, Чалад, Ребцесемере, Ребсекафора, і до 16:00 того ж дня вийшла на кордон Іван, Фельшемаг, Пайтошкіль, Порладоне. 30 березня, переслідуючи противника, дивізія перетнула австро-угорський кордон. 38-й гвардійський стрілецький корпус, до складу якого входила дивізія, був виведений у другий ешелон, оскільки мали бої за Відень і необхідні були резерви. 13 квітня радянські війська повністю оволоділи містом Відень, а з'єднання перейшло в наступ, і 15 квітня 1945 був взятий Санкт-Пельтен. Цього дня Москва знову салютувала переможцям. За бойові дії весь особовий склад отримав подяку, активних учасників боїв за м. Відень було нагороджено медаллю «За взяття Відня». 38-й гвардійський корпус отримав почесне найменування "Віденський", а дивізія була нагороджена другим орденом - орденом Червоного Прапора.

16 квітня дивізія опанувала м. Вільгельмсбург. Безперервні бойові дії тривали до 25 квітня. На кінець цього дня частини дивізії були виведені з бою і в повному складі зосереджені в передмісті Відня.

5 травня дивізія була піднята по тривозі і здійснила марш у район Фрібриц, Гіндодорф, ліс на південний захід від Фрібрица до австро-чехословацького кордону і змінила 107-у стрілецьку дивізію. Увійшовши у зіткнення з противником, 8 травня вона перетнула кордон Чехословаччини і з ходу опанувала р. Зноймо. Весь особовий склад отримав подяку Верховного Головнокомандувача, а Батьківщина ще раз салютувала воїнам-визволителям.

9 травня всі частини дивізії продовжували бойові дії щодо переслідування ворога з метою змусити його капітулювати. Дивізія здійснила марш, переслідуючи супротивника, і за три дні пройшла з боями 80-90 км. О 12:00 11 травня 1945 передовий загін у складі 355-го гв. стрілецького полку та 211-го гв. артилерійського полку вийшов нар. Влтава і в 3,5 км на північний схід від д. Олешня зустрівся з частинами 5-ї американської танкової армії.

Велика Вітчизняна війнадля воїнів з'єднання закінчилося. За період бойових дій гвардійці знищили та захопили в полон 64 тисячі солдатів та офіцерів противника, а також 316 танків та САУ, гармат різного калібру – 971, автомашин – 6 371, залізничних вагонів – 3 600, літаків – 29, велика кількістьскладів із бойовою технікою. З боями було пройдено близько 6100 км.

Загалом у дивізії за час ведення бойових дій урядовими нагородами було нагороджено 7 401 особу. Слід додати, що багато нагороджених мали по дві-три нагороди, а троє десантників з'єднання за мужність і героїзм удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу - гвардії старшина Рибаков Н. С. (посмертно), гвардії молодший лейтенант Поляков В. Т. старший лейтенант Селіщев Ст П. (посмертно).

Навесні 1946 року частини 106-ї гвардійської стрілецька дивізіяв повному складі передислокувалися в СРСР і розпочали планову бойову підготовку за програмою Повітряно-десантних військ.

На підставі Постанови Ради Міністрів СРСР № 1154474сс від 3.06.1946 р. та директиви Генерального штабу Збройних силСРСР №орг/2/247225 від 7.06.1946 р. до 15 червня 1946 106-а гвардійська стрілецька Червонопрапорна ордена Кутузова дивізія була переформована в 106-ю гвардійську повітряно-десантну Червонопрапорну ордена.

З липня 1946 дивізія дислокувалася в м. Тула і входила до складу 38-го гвардійського повітряно-десантного Віденського корпусу (штаб корпусу - м. Тула). 3 грудня 1947 року дивізії було вручено Гвардійський Бойовий Прапор.

На підставі директив Генерального штабу від 3 вересня 1948 року та від 21 січня 1949 року 106-а гвардійська повітряно-десантна Червонопрапорна ордена Кутузова дивізія у складі 38-го гвардійського повітряно-десантного Віденського корпусу увійшла до складу Повітряно-десантної армії. У квітні 1953 року Повітряно-десантна армія була розформована.

На підставі директиви Генерального штабу від 21 січня 1955 року до 25 квітня 1955 року 106-а гвардійська повітряно-десантна дивізія вийшла зі складу 38-го гвардійського повітряно-десантного Віденського корпусу, який у 1956 р. був розформований, дивізія стала безпосередньо під і перейшла на новий штат триполкового складу з кадрованим батальйоном у кожному парашутно-десантному полку. Зі складу розформованої 11-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії до складу 106-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії було передано 137-й гвардійський парашутно-десантний полк (пункт дислокації – місто Рязань).

Особовий склад 351-го гвардійського парашутно-десантного полку брав участь у військових парадах на Червоній Площі в Москві, брав участь у великих навчаннях міністерства оборони і в 1955 десантувався поблизу м. Кутаїсі (Закавказький ВО).

У 1957 році 351 полк проводив показові навчання з десантуванням для військових делегацій Югославії та Індії.

На підставі директив Міністра оборони СРСР від 18 березня 1960 року і Головнокомандувача Сухопутними військами від 7 червня 1960 року, до складу 105-ї гвардійської повітряно-десантної Віденської Червонопрапорної дивізії зі складу 106-ї гвардійської повітряно-десантної Червонопрапорної й гвардійський парашутно-десантний полк (місто Єфремів Тульської області); 105-ту гвардійську повітряно-десантну дивізію (без 331-го гвардійського парашутно-десантного полку) передислокували до Туркестанського військового округу до міста Фергана Узбецької РСР.

У 1960-му році до складу 106 гв.вдд увійшов 331-й гвардійський парашутно-десантний полк (виведений зі складу 105 гв.вдд). У 1993 р. цей полк було передано до складу 98-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії.

У зв'язку з початком збройного конфлікту між КНР і СРВ в 9 березня 1979 137 пдп 106 гв.вдд було перекинуто в Забайкаллі. Після початку активного виведення Китайських військ з В'єтнаму було ухвалено рішення про проведення полкових навчань із бойовою стріляниною. Вони мали проходити вже на території Монгольської Народної Республіки(МНР), в 200 км південніше адміністративного центру Арвайхеер (російською, Арбай-Хере) У районі монголо-китайського кордону. 24 березня було здійснено викид десанту з двох літаків: перший з трьома БМД (розбилися всі), другий з людьми (командир полку майор Топоров В.М, частина управління полку, комбати, командири рот, механіки водії, офіцери розвід.роти). У землі був сильний вітер (до 40 м/с), і в результаті викиду 3 людей загинули (єфрейтор Бессольцев В.Є. механік водій 3 взводу та єфрейтор Саїдов Т.О. механік водій 2 взводу 7 пдр, і єфрейтор Пугач А. А.). А. старший механік водій 1 взводу 8 пдр), багато хто отримав серйозні травми і переломи різної тяжкості. Близько 50 людей було госпіталізовано. Після десантування з перших двох літаків навчання скасували.

23 квітня 2000 року чеченські бойовикипід командуванням Абу-Джафара та Абу аль-Валіда біля селища Сержень-Юрт влаштували.

З середини грудня 1992 року по квітень 2005 року до складу 106 гв.вдд входив 119-й гвардійський парашутно-десантний полк, який був по праву одним із найкращих полків дивізії. За період перебування у складі дивізії, 119 гв.пдп виконував найвідповідальніші і найскладніші завдання, вважаючись однією з найбільш боєздатних частин як дивізії, а й усіх повітряно-десантних військ. З 1993 по 1999 р. сімнадцяти гвардійцям полку було присвоєно звання Героя Росії.

13 серпня 2015 року указом Президента Російської Федерації дивізії присвоєно почесне найменування "Тульська".

106-а гвардійська стрілецька Червонопрапорна ордена Кутузова дивізія в діючій армії з 21.02.1945 по 11.05.1945

Троє десантників-фронтовиків нагороджено Зіркою Героя Радянського Союзу. П'ятеро військовослужбовців дивізії удостоєні звання